Футуризм (лат. futurum – майбутнє) – один із напрямів авангардизму XX ст. Виник в Італії 1909 як альтернатива кубізмові. Як відгалуження модернізму, він протиставився йому неприйняттям вічних цінностей, захоплювався акцентуванням “грубих” речей, екстраполюванням сучасного в майбутнє, позбавлене “вантажу” будь-яких традицій, нібито зайвих при розбудові ні на що не схожої культури за останнім словом науки і техніки.
В естетиці Ф. відбувався процес деестетизації та дегуманізації мистецтва, поєднувався принцип позитивізму й інтуїтивізму.
Крім Італії, Ф. найбільше поширився в Росії у вигляді егофутуризму І. Северяніна, “будетлянства” В. Хлебникова та кубофутуризму (В. Маяковський, брати Бурлюки, В. Каменський та ін.), які видавали альманахи “Садок суддів” (1910), “Ляпас громадському смаку” (1913), закликали скидати класиків з “корабля сучасності”. В Україні Ф. пов’язаний передовсім з іменем М. Семенка. Всі етапи еволюції обраної Ф. стильової течії (кверо – тобто передфутуризм, 1914-18; панфу-туризм, 1918-27; “Нова генерація”, 1927-30) тісно переплетені з його творчістю. Вони мають і свої відмінності.
Так, кверофутуризм спирався на філософську концепцію викладача Петербурзького психоневрологічного інституту К. Жакова. – так званий “лімітивний (помежовий) кверофутуризм” як “синтез попереднього знання” та “еволюційного принципу пізнання”, суть якого зводилася до заперечення абсолютного мистентва й інтересу до кінцевого творчого результату. Весь художній простір заповнювався рухом задля руху. Кверофутурний етап М. Семенка найбільш продуктивний у художньому аспекті, особливо цикли його далекосхідних поезій, позначених тонким імпресіоністичним переживанням дійсності. Цікавою спробою поета було його намагання використовувати засоби інших мистецтв, зокрема малярства (так зване “поезомалярство”) у ліриці, однак його принаджував не синтез мистецтв як такий, а можливість вийти за межі поезії, розмити її береги, розчинити її у довкіллі, у стихійних потоках юрми, перейнятися ущипливою епатаціею шляхетних смаків, підкресленою деестетизацією творчості, поглибленою в період панфутуризму. Чим брутальніше поривалися зв’язки Ф. з естетичною основою мистецтва, тим зухвалішим ставав шкідливий нігілізм, витісняючи стихію авангардистської гри як творчого чинника, тим наполегливіше декларувалася антихудожня теза “деструкції – екструкції – конструкції”, реалізація якої мала б завершитися позбавленим будь-яких художніх вартостей химерним “метамистецтвом”, однозначно проголошуваним “мистецтвом комуністичного суспільства”, деформованим остаточно аж до повного злиття “з атмосферою науки, техніки, спорту”.
Ф. виявився безперспективним. При позірному ультрареволюціонізмі він реанімував заперечену ним же в ранній період свого існування утилітарно-службову функцію митця, зафіксовану добровільною співпрацею з тоталітарними режимами (Т. Марінетті – з фашизмом, В. Маяковський – з більшовизмом).
Драма М. Семенка якнайповніше розкрилася в період панфутуриз-му, а особливо “Нової генерації”, коли запанувала “функціональна поезія”, перетворена на убоге римування компартійних кампаній. Водночас М. Семенко своєю творчістю переборював нігілістичні настанови авангардизму як вчасного індикатора творчого неблагополуччя літературного процесу, котрий своїм негативізмом відбивав ті глухі кути, куди потрапляли певні стильові течії і напрями початку XX ст., неадекватні новим естетичним запитам та потребам. Інша справа, що він, апелюючи до бунту проти традицій, позбавляв себе у власному перебільшеному критицизмі конструктивного грунту, оскільки творчу енергію запозичив у критикованого об’єкта, жив ним і завдяки йому. Де М. Семенко відходив від епатаційного етикету Ф., його поезія відсвічувала елементами бароко XVII-XVIII ст., естетики вертепу, іронії романтиків з неодмінними прийомами містифікації, приміром, в образі блазня ІГєро, розгорталася версифікаційною грою в семантичний “хаос” тощо. Недарма М. Семенко дав собі таку характеристику: “І футурист, і антиквар”.
Трагедія Ф., закладена в його структурах, позначилася і на інших футуристичних угрупованнях. Це, зокрема, “Неоліф”, створений 1925 В. Гадзінським у Москві, ШТЕБМОВСЕГІЇ (Інтелектуальний блок молодої всеукраїнської генерації), заснований у Львові (1927), представники якої теж глузували зі “зламаної брички бабусі музи”, вимагали “цивілізаційного презентивізму”, але й обстоювали, на відміну від панфутуристів, ідею соборності нації, мислили національними категоріями (Я. Цурковський та ін.).
Поетика Ф. позначилася на творчості О. Близька, В. Хмелюка, С. Гординського (ранні поезії) та ін. Традиції Ф. помітні у творчості сьогоденних неоавангардистів, котрих можна умовно назвати “неофутуристами”, зважаючи на їх помітну відмінність від попередників.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)