Фольклорно-міфологічна основа “Пісні про Гайавату”

Фольклорно-міфологічна основа “Пісні про Гайавату” Г. Лонгфелло єднає її з багатьма віддаленими з погляду літературної взаємодії українськими творами. Хвиля захоплення фольклором набуває міжнаціонального характеру у другій половині XІX – на початку XX століття, і це дає змогу встановити паралелі, провести аналогії, знайти типологічно схожі риси і розбіжності. Прикметно те, що майже одночасно з “Лісовою піснею” з’явилися такі першокласні літературні здобутки, як повість ‘Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського,

драматичний етюд “Над Дніпром” Олександра Олеся, “Казка старого млина” Спиридона Черкасенка, де знаходимо міфо-логізацію первісного побуту та первісних культів.

Поганський міф, зацікавленість дохристянським світом, виражені у цих творах, свідчать про самобутність явища, насамперед на рівні світогляду, філософії, міфопоетики.

Типологічне зіставлення “Пісні про Гайавату” Г. Лонгфелло та “Лісової пісні” Лесі Українки дозволяє твердити про чимало спільного та своєрідного на багатьох рівнях їх організації. Спосіб опрацювання фольклорного матеріалу визначається дещо відмінними типами

авторської свідомості. Якщо Г. Лонгфелло розвиває романтичну модель художнього мислення, то Леся Українка синтезує різні типи художньої свідомості. Відтак вона має ширші можливості вільного волевиявлення, розвитку фантазії у творенні “язичницького сюжету”.

У драмі-феєрії глибше трактується проблематика, використані нетрадиційні методи, більше си-волічної маркованості. Проте обидва вершинні твори американського та українського авторів засвідчують самобутній індивідуальний стиль в обробці фольклору.

“Пісня про Гайавату” і “Тіні забутих предків” виявляють чимало спільностей та прямих паралелей одне до одного на багатьох рівнях своєї організації: захоплення письменників фольклором протягом усього життя, глибока обізнаність з першоджерелами, спорідненість фольклоризму з етнографізмом, використання різноманітних фольклорних жанрів, прийомів, застосування ритуалу як засобу репрезентації міфологічного змісту творів, зображення вірувань, світосприйняття гуцулів та індіанців, агіографічний елемент, практично відсутність автора, мотив єднання людини з природою, одухотворення природи, наявність міфологем води, вогню, сонця, тема кохання, кінцівка повісті та поеми у дусі народної творчості, використання величезної палітри поетичних засобів, характерних для народної поезії. Схожість цих моментів дозволяє стверджувати про типологічні збіги, що викликані як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками, серед яких співвідносність розвитку української та американської національних літератур, романтична хвиля захоплення фольклором, поширення міфопоетичного стилю та використання “язичницьких сюжетів”, подібність естетичних смаків.

Компаративне зіставлення поеми “Ніч на полонині” Олександра Олеся та “Пісні про Гайавату” Г. Лонгфелло дає підставу твердити, що американський та український класики по-різному підійшли до реалізації міфу.

Джерелами написання творів були: в українського лірика – слов’янська міфологія, в американського письменника – індіанська. Персонажі української демонології виступають антропоморфними виявами природних реалій і зображені як людські істоти. Міфосемантика образів значно трансформована і модифікована. У поемах порушуються такі екзистенціальні питання, як кохання, смерть, страждання, моральність. Вибір моменту часу є теж міфологічного походження.

В О. Олеся – це весна, час дії позаісто-ричний. У Г. Лонгфелло – час зміщено на два століття пізніше, а створення Ліги ірокезьких племен займає місце творення світу. Письменників об’єднує усвідомлення людини як елементу космогонічної схеми, яка прагне дорівнятися і злитися з природою. Г. Лонгфелло досить точно наслідує міфи та легенди, проте використовує свій підхід до інтерпретації образів та подій.

Характер міфологічного прототипу у нього зазнає трансформації в дусі романтичної традиції. В обидвох поемах знайшов вияв анімізм, характерний як для вірувань українців, так і індіанців. Обидві поеми містять матеріал для етнопсихологічних досліджень.

Міфологія виступає джерелом духовного потенціалу героїв, який тісно пов’язаний з ментальністю українців й індіанців.

“Пісня про Гайавату” знайшла відгомін в українській літературі. У поетичному доробку М. Вінграновського знаходимо вірш під назвою “Гайявата”. Він написаний білим віршем, як і американська поема. Проте його поява не є наслідком літературного впливу, віршована форма поезії виникла підсвідомо, під впливом стану поета. Це підтверджує стаття письменника “Як я написав Гайявату” (“Поезія”, вип.

1, 1985). Тут маємо ще один приклад типологічного збігу. Поему та вірш об’єднує оспівування життя, природи, людини.

Використано та-ко:с характерні для американської поеми синтаксичні п.?:тори. Проте твори різняться жанрово, сюжетно.

Важливо додати, що Г. Лонгфелло сприяв популяризації української поезії та українських народних пісень у США. Відомо, що він був редактором 31 – томної антології “Вірші різних місцевостей”, яка ознайомлювала з історією, побутом, географією різних країн. Антологія є рідкісним виданням, вона відсутня у фондах бібліотек України, Москви, Санкт-Петербурга. її можна знайти у бібліотеці Гарвардського університету, де свого часу викладав Лонгфелло.

Ім’я Генрі Лонгфелло залишається популярним і сьогодні. Його продовжують цитувати, а відомий вислів “Люлька Миру” став фразеологізмом. Помітний поступ українських літературознавців, які здійснюють більш глибокий та різнобічний аналіз україномовних інтерпретацій, залучивши різноманітні методи дослідження.

Шедевр поета “Пісня про Гайавату” перегукується своєю фольклорно-міфологічною основою з українськими літературними зразками. Неухильно зростає кількість перекладів не лише поеми “Пісня про Гайавату”, а й лірики американського поета-романтика. У колі інтерпретаторів творчої спадщини Лонгфелло – імена багатьох помітних постатей як вітчизняних, так і діаспорних. Про деякі переклади дізнаємося із запізненням. Це пояснюється тернистим шляхом українського перекладу, який зазнав переслідувань, цензури, фізичного нищення, починаючи з кінця XІX століття і впродовж тоталітарної доби.

А сьогодні, в умовах вільного розвитку художнього слова, маємо ширші можливості надолужити нездійснене для ознайомлення із набутками світового письменства, а відтак для розширення літературних взаємин двох народів.