Типологічне зіставлення “Пісні про Гайавате” Г. Лонгфелло й “Лісової пісні” Лесі Українки дозволяє повторювати про чимало загальному й своєрідному на багатьох рівнях їхньої організації. Спосіб обробки фольклорного матеріалу визначається небагато відмінними типами авторської свідомості. Якщо Г. Лонгфелло розвиває романтичну модель художнього мислення, то Леся Українка синтезує різні типи художньої свідомості.
Потім вона має більше широкі можливості вільного волевиявлення, розвитку фантазії в створенні “язичеського
Проте обоє верхові добутки американського й українського авторів затверджують самобутній індивідуальний стиль в обробці фольклору. “Пісня про Гайавате” і “Тіні забутих предків” показують чимало общностей і прямих паралелей один з одним на багатьох рівнях своєї організації: захоплення письменників фольклором протягом всього життя, глибокі знання першоджерел, спорідненість фольклоризма з етнографізмом, використання різноманітних фольклорних жанрів, прийомів, застосування ритуалу як
Подібність цих моментів дозволяє затверджувати про типологічні збіги, які викликані як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами, серед яких співвідносність розвитку українських і американської національних літератур, романтична хвиля захоплення фольклором, поширення мифопоэтического стилю й використання “язичеських сюжетів”, подібність естетичних смаків. Компаративне зіставлення поеми “Ніч на полонині” Олександра Олеся й “Пісні про Гайавате” Г. Лонгфелло дає підставу затверджувати, що американський і український класики по-різному підійшли до реалізації міфу. Джерелами написання добутків були: в українського лірика – слов’янська міфологія, в американського письменника – індійська.
Персонажі української демонології виступають антропоморфними проявами природних реалій і зображені як людські істоти. Мифосемантика образів значно трансформована й модифікована. У поемах піднімаються такі екзистенціальні питання, як любов, смерть, страждання, моральність. Вибір моменту часу є теж міфологічного походження.
В А. Олеся – це весна, час дії внеисторическое. У Г. Лонгфелло – час зміщений на два сторіччя пізніше, а створення Ліги ірокезьких племен займає місце створення миру. Письменників поєднує усвідомлення людини як елемента космогонічної схеми, що прагне дорівнятися й злитися із природою. М. Лонгфелло досить точно наслідує міфів і легендам, проте, використовує свій підхід до інтерпретації образів і подій.
Характер міфологічного прототипу в нього перетерплює трансформації в дусі романтичної традиції. В обох поемах знайшов прояв анімізм, характерний як для вірувань українців, так і індіанців.
Обидві поеми містять матеріал для этнопсихологических досліджень. Міфологія виступає джерелом духовного потенціалу героїв, що тісно пов’язаний з ментальностью українців і індіанців. “Пісня про Гайавате” знайшла відгомін в українській літературі. У поетичному заділі Вінграновського знаходимо вірш за назвою “Гайявата”.
Він написаний білим віршем, як і американська поема. Проте, його поява не є наслідком літературного впливу, віршована форма поезії, що виникла підсвідомо, під впливом стану поета. Це підтверджує стаття письменника “Як я написав Гайявата” (“Поезія”, вип. 1, 1985). Тут маємо ще один приклад типологічного збігу.
Поему й вірш поєднує оспівування життя, природи, людини. Використано й характерні для американської поеми синтаксичні повтори. Проте добутки розрізняються жанрово, сюжетно.
Важливо додати, що Г. Лонгфелло сприяв популяризації української поезії й українських народних пісень у США.
Відомо, що він був редактором 31-млосної антології “Вірші різних місцевостей”, що знайомила з історією, побутом, географією різних країн. Антологія є найрідшим виданням. Вона відсутній у фондах бібліотек України, Москви, Санкт-Петербурга. Її можна знайти в бібліотеці Гарвардського університету, де у свій час викладав Лонгфелло. Ім’я Генрі Лонгфелло залишається популярним і сьогодні. Його продовжують цитувати, а відоме вираження “Колиска Миру” стало фразеологізмом.
Помітний прогрес українських літературознавців, які здійснюють більше глибокий і різнобічний аналіз українськомовних інтерпретацій, залучаючи різноманітні методи дослідження. Шедевр поета “Пісня про Гайавате” перегукується своєю фольклорно-міфологічною основою з українськими літературними зразками. Неухильно зростає кількість перекладів не тільки поеми “Пісня про Гайавате”, а й лірики американського поета-романтика.
У колі інтерпретаторів творчої спадщини Лонгфелло – імена багатьох помітних фігур як вітчизняних, так і диаспорных. Про деякі переклади довідаємося із запізненням. Це пояснюється тернистим шляхом українського перекладу, що випробував переслідування, цензуру, фізичне знищення, починаючи з кінця XIX сторіччя й протягом тоталітарних епох. А сьогодні, в умовах вільного розвитку художнього слова, маємо більше широкі можливості надолужити упущене ознайомлення з надбаннями світового письменства, а далі для розширення літературних взаємин двох народів
(2 votes, average: 2.50 out of 5)