Тут в небi тихо. Анi шум потiчка,
Нi вiтру шум, нi пташка лiсова.
I тiльки десь Iванова Марiчка
Iз того свiту кличе його:
Йва-а-а!
Влiтку 1910 року М. Коцюбинський вiдвiдав Криворiвню. Цей гуцульський край настiльки вразив його (“Тут так гарно, що я не можу досита налюбуватися” – писав вiн), що через рiк письменник повертається, щоб ближче познайомитися з життям гуцулiв, з їх фольклором та вiдповiдною лiтературою.
Все це лягло в основу його чарiвної повiстi. Не випадково навiть назва твору мала 13 варiантiв. Зупинився Коцюбинський на останньо
У творi ми бачимо нiби три часових розрiзи: дiйснiсть кiнця ХIХ – початку ХХ столiття, пiзнє середньовiччя, коли iдеал кохання ставився понад життя, та тисячолiтньої давностi народнi вiрування, що, як тiнi, супроводжують героїв твору.
До речi, слово “тiнi” проходить через всю повiсть, пiдкреслюючи таємничiсть, певну нереальнiсть, а часом i зловiснiсть всього, що вiдбувається. Тiнi величних смерек лежать на м’яких
Проблеми, поставленi в повiстi – вiчнi у своїй контрастностi: життя i смерть, кохання i ненависть, добро i зло.
Головний сюжет нагадує шекспiрiвський: дiти з ворогуючих родiв Палiйчукiв i Гутенюкiв (такi собi гуцульськi Монтеккi i Капулеттi) кохають одне одного i гинуть, майже не зазнавши щастя. Але цим паралель вичерпується.
Кохання Iвана та Марiчки розцвiтає не за стiнами середньовiчних замкiв, а як дика квiтка у полонинi, серед незайманої природи та рiзних духiв, що за повiр’ями iснують поряд з людиною. Воно бiльш живе, хоч i казкове. I причини загибелi карпатських Ромео i Джульєтти iншi, нiж у Шекспiра. Молодят розлучають соцiальнi проблеми: Iван змушений iти на заробiтки, а Марiчка в цей час випадково гине у водах бурхливого потоку. Мрiя розбивається об скелi реальностi.
Це вже не зовсiм по-шекспiрiвськи – таке ми зустрiчаємо в народних творах.
Iван та Марiчка – дiти природи. Природа i людина в фольклорi часто постають нерозривним цiлим. Краса оточуючого свiту породжує музику (до речi, пiдказану Iвановi казковим Щезником), а Марiчка засiває своїми спiванками гори i полонини – i зростають тi спiванки квiтами.
А рушiйна сила цього – кохання, що є утвердженням людської духовностi, любов до всього живого, до природи i життя, до добра в усiх його проявах.
Пiдкреслюється ця iстина в повiстi за допомогою контрасту. Поряд з чарiвним, як пiсня флояри чи трембiти, коханням Iвана та Марiчки ми бачимо любощi Юри та Палагни, приземленi, якiсь фiзiологiчнi, не бiльше. Хiба не так у “Лiсовiй пiснi” Лесi Українки поряд з Мавкою з’являлася Килина?
Та як в народнiй поезiї, попри зовнiшню трагiчнiсь розв’язки, свiтле, високе та духовне перемагає.
Iван iде за Марiчкою, iде в гори, без жалю полишаючи свiт Палагни, де вiн був чужим, i зливається з природою, переходить у казку. Палагна залишається жити, але перемога – на боцi Iвана.
Протягом всього твору реальне переплiтається з фантастичним, християнство – з язичництвом, як сплiтаються вони у народних вiруваннях того краю. Хто може впевнено сказати, обличчя саме якого Бога бачила Марiчка пiд спiв Iванової сопiлки?
Коли гине Марiчка у хвилях потоку, Iван чує її голос далеко на полонинi, вiн iде назустрiч коханню i смертi чи то за нею, чи за нявкою, зустрiчає чугайстира i рятує вiд нього свою кохану, як духовне вiд бездуховного, добро вiд зла.
Переплетення казки i реальностi перетворює Iвана i Марiчку з реальних людей на пiсню, на легенду. Вони навiть нiби не помирають – переходять у якусь iншу форму iснування, i продовжують iснувати серед тiней забутих предкiв.
Читач же захоплюється ними, прагне пiдхопити тiнь їхнього кохання, прапор людської духовностi i краси.
Нi, не забутi предки…
Пiсня любовi гуцульських Ромео i Джульєти дiйшла до нас, як доходить поезiя Сафо, музика Паганiнi, полотна Леонардо да Вiнчi.
I дай, Боже, щоб жили в нашiй душi Iван i Марiчка, а не Юра i Палагна!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)