Істинно флоберовский герой найбільше повно розкривається в “Вихованні почуттів” і особливо в “Мадам Бовари”. У таких сугубо теоретичних добутках, як “Спокуса святого Антонія” і “Бувар і Пекюше”, характер тоне у хвилях філософських і наукових міркувань, в ” Саламбо “, як ми вже почасти відзначали, характер затуляється масою науково-історичних подробиць обстановки. В “Саламбо” тільки пройдисвіт Спендий – яскравий, що запам’ятовується тип, Саламбо й навіть Мато погано вдалися як характери.
Все це не
Тому він ніяк не міг прийняти “Червоне й чорне”. В одному листі він говорить: “.. .Я читав “Червона й чорне”; річ, по-моєму, погано написана й мало зрозуміла відносно характерів і задуму. Я зовсім не розумію, чому Бальзак захоплюється подібним письменником”.
На сторінках Флобера людина завжди виглядає маленьким і жалюгідним перед особою
Смерть Емми він також переживає сильніше всіх. Не випадковий опис того, як близькі Еммі люди проводили ніч після її похорону, Флобер закінчує образом Жюстена на цвинтар:
“Пробило північ. Містечко було тихе, як завжди, а Шарль не спав і все думав про неї. Родольф, що від нема чого робити весь день бродив по лісі, спокійно спав у своєму замку, спав у себе й Леон. Але був ще одна людина, що не спала в цю ніч.
Над могилою, серед ялин, стояв на колінах плачучий хлопчик; груди його, розриваючись від ридань, задихалася в тьмі під вантажем безмірної жалості, ніжної, як лупа, і неисследимой, як ніч”.
Маленька Луїза Рокк випробовує схоже почуття до Фредерику Моро: “Ще зовсім дитиною вона полюбила його тією дитячою любов’ю, що дихає релігійною чистотою й разом з тим виконана непереборної пристрасті”. Ні про яку іншу любов у романі Флобер не говорить такими повними поваги словами. Замолоду самого Фредерика теж був випадок, що запам’ятався йому як світла пляма. Завившись і нарвавши по великому букеті квітів, двоє хлопчиськ, Фредерик і його товариш Делорье, тайкома прибігли в публічний будинок, що містила якась таємнича для них туркеня. Від хвилювання й розгубленості вони не змогли сказати ні слова й відразу втекли, боячись глузувань.
Все наступне життя двох друзів, по суті, пройшла впустую: оцінюючи наприкінці роману своє життя, що тільки що пройшло перед читачем, Фредерик і Делорье приходять до невеселого висновку, що їхня подорож до туркені – це краще, що було в них вжизни.
Фредерику ніколи нічого не вдається, кожна людина з’являється в його житті не тоді, коли Фредерик його чекає, а тоді, коли він зовсім не потрібний, всі запрошення приходять не вчасно, всі заздалегідь призначені побачення руйнуються непередбаченим збігом обставин. Обставини грають Фредериком, перекочують його, як морські хвилі піщину. І Емма Бовари теж – бранка долі. Життя невблаганно руйнує всі її надії. Це проявляється в кожному, навіть у самій дрібній події роману. Наприклад, Емма, уже багато в чому зневірена, мріє про те, щоб мати сина. “Думка, що її дитина буде чоловіком, як би давала їй надію на винагороду за всі колишні прикрості.
Чоловік, принаймні, вільний; він може скитаться по всім страстям і країнам, переборювати перешкоди, вкушати отдаленнейшие радості. Жінка ж вічно зв’язана”. Далі треба коротка, але виразна сцена:
“Емма народила в неділю, біля шести годин, на сході сонця. – Дівчинка! – сказав Шарль. Породілля відвернулася й знепритомніла”.
Втім, між головними героями двох згадуваних романів Флобера є істотна різниця. Фредерик Моро майже не викликає нашого співчуття, і тому “Виховання почуттів” читається без особливого інтересу. А Історія вульгарної мещаночки Емми чомусь все-таки хвилює читача. “Мадам Бовари” – єдиний роман Флобера, що читається із глибоким, неослабним інтересом.
Фредерик дуже легко здається в полон обставинам і швидко примиряється з будь-яким напрямком, куди б не понесло його плин життя, Емма ж має якусь неприборкану життєву енергію, що змушує її знову підніматися після кожної Поразки й знову продовжувати пошуки щастя. Всі якості Емми досить пересічні, як і саме її життя, незаурядно в ній лише невичерпне бажання вирватися із цієї заурядности. Слова Флобера ” Бовари-Це я” звичайно трактувалися в тому розумінні, що Флобер у розчаруваннях Емми зобразив катастрофу власних ілюзій. Звичайно, романтично напружені мрії Емми, наївні й у той же час вульгарні, мають мало загального з ілюзіями Флобера.
Але одну “ілюзію” Флобер розділяє з Еммою: це думка про можливість щастя. Питання, що мучить Емму в плані егоїстичному – чи можу я бути щаслива? – хвилює Флобера в плані загальнолюдському – чи може людина бути щасливий? Всю гіркоту від катастрофи цієї гуманістичної мрії Флобер втілив в “Мадам Бовари”, от чому “ця книга виявилася не позбавлена душі” і здатна хвилювати читача
Внутрішнє співчуття Флобера маленьким нещасним жертвам долі в більшості випадків не виступає в чистому виді. Жалість у Флобера звичайно супроводжується презирством, що викликається заурядностью, вульгарністю більшості його персонажів. Так змішалися жалість і презирство в описі Шарля Бовари. Коли Шарль нещасний, він показаний так, що викликає співчуття читача, але в мінути, коли Шарль виступає перед нами “задоволений сам собою, своїм обідом і дружиною”, Флобер не щадить фарб, щоб показати вульгарність своею персонажа. Опис побудований на тім, що Шарль і впрямь однаково цінує й обід і дружину: “Спокійний духом, задоволений тілом, він перебирав у душі своє щастя, як іноді після обіду людин ще переживає смак уже з’їдених трюфелів”. , . .Або через десять сторінок: “Пориви його придбали регулярність: він обіймав її у відомі годинники.
Те було як би звичкою серед інших звичок, чимсь начебто десерту, що йде у вперед, сидячи за нудним обідом”.
И тільки людям, цілком нещасним, остаточно вбитим життям, Флобер співчуває більше відкрито. Такий батько Емми, дядюшка Руо. Спершу в нього вмерла дружина, потім син, потім йому довелося розстатися й з дочкою.
Останній раз, після похорону Емми, він показаний як людина, що втратила в житті все. Ще більш задавлена й отупіла істота – Катерина Леру, що преміюють на сільськогосподарській виставці. От як описана її зовнішність: “Від вічної звички до роботи пальці її увесь час залишалися злегка розставленими, як би мовчазно свідчачи про всі пережиті борошна. У вираженні особи було щось від чернечої суворості. Безбарвний погляд не зм’якшувався ні найменшим відтінком смутку або розчулення.
Привикнув возитися із тваринами, бабуся заразилася від них тупістю й спокоєм”. Катерина Леру – прообраз Фелисите (“Проста душа”), у якої в житті нічого не залишилося, крім любові до папуги. Обох бабів Флобер жалує цілком відверто.
Жалість до людини – от усе, що збереглося у Флобера від багатого комплексу гуманістичних почуттів, властивим колишнім письменникам. Цікаво, що гуманізм починався теж як жалість, як гуманність. Данте був ще не настільки людиною нового часу, щоб захоплюватися вільною й життєрадісною людиною. Великі язичники, життєлюбні античні філософи й поети потрапили в нього в пекло. Там же перебувають і жагучі коханці Паоло й Франческа.
Вони покарані й повинні бути покарані, на думку Данте, але глибока жалість, гуманне співчуття до них настільки сильно потрясають його, що він падає без почуттів, вислухавши оповідання Франчески. Із цього мимовільного співчуття земної людської любові розвилася потім у письменників Відродження жагучий захист усього багатства людських почуттів. На заході буржуазного гуманізму від нього знову залишилася одна тільки жалість
(2 votes, average: 3.00 out of 5)