З великою тривогою Ліна Костенко закликає нас жити в злагоді й любові. Як заповіт, звучать її слова: “Не відступитися й не покласти лжу на струни”. Не можна зрікатися високих ідеалів наших предків, власної культури й мови. Проблеми мови порушені поетесою в кількох її віршах. Найдраматичнішим у поезії “Біль єдиної зброї” є те, що рідній “трагічній мові” труну “не тільки вороги, а й діти власні тешуть”.
Отаких безбатченків чимало ще и сьогодні “на нашій – не чужій землі”. Названа поезія сильна вірою поетеси в те,
Безсмертна мова! Ти смієшся гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
З твоїх принижень – не з твоєї величі.
Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вартості, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Думки про справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено у вірші ” Вже почалось, мабуть, майбутнє “. Тут читаємо: “Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине”.
Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди треба пам’ятати про духовні:
У поезії Ліни Костенко є свої лейтмотиви, тобто наскрізні теми, образи.
Уже в перших збірках поетеси болісно зазвучав мотив дитинства, убитого війною. Потрясіння, пережите поколінням її ровесників у роки фашистської навали, довго мучило пам’ять, відлупившись у низці поетичних творів.
Нелегка творча доля Ліни Костенко зумовила появу в її поезії мотиву морального стоїцизму митця, який став на прю зі “світом”. Недарма серед її супутників і співрозмовників бачимо Сковороду, Шевченка, Пушкіна,- тих, кого світ ловив, але не впіймав…
Найбільше гармонії та душевної злагоди – у тих віршах Ліни Костенко, де домінує мотив єднання людини з природою.
Тема відпочинку душі серед гармонійної природи, частиною якої є й сама людина, переростає, отже, у мотив апокаліпсису, зникання життя, викликаного людською нерозумністю.
Певно, несподіванкою для давніх читачів Ліни Костенко була поява в її ліриці останніх років мотиву прощання із селянською Атлантидою, “останньою в світі казкою”.
Для кожної людини надзвичайно важливими є вміння радіти життю, його незвичайним і буденним подарункам. Ліна Костенко щедро наділена оцим даром радості, умінням відчувати неповторність кожної хвилини, талантом ділитися з усіма своєю трепетною любов’ю, своїм щастям буття. Для неї “благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті”, вона вдячна за кожен прожитий день: “Вечірнє сонце, дякую за день!”.
Пересічна людина не помічає краси навколишнього світу. Ліна Костенко здатна віднайти прекрасне у найнепримітніших речах: “якийсь листочок осінній, і вже стоїш в потрясінні”. У своїй любові до всього сущого вона ніби зливається з природою, стає гармонійною й невід’ємною її частиною:
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.
Поетеса любить перебувати наодинці з деревами й квітами, відпочивати в лісі, біля озера чи річки. У ці дорогоцінні хвилини очищається душа, сповнюється любові й прощення, глибокого розуміння одвічної мудрості и природи, “непорушності віковічних устоїв духовного єства людини, людяності, краси” (Б. Брюховецький).
(2 votes, average: 4.50 out of 5)