У французькій романтичній літературі “Собор Паризької Богоматері” належить до видатних творів історичного жанру. Силою творчої уяви Гюго змальовує картини життя Франції кінця XV ст. Але історичні події стають для нього лише приводом для роздумів над сучасністю.
Його герої в “Соборі Паризької Богоматері” – це не лише яскраві, живі характери, що діють за певних історичних обставин. Вони скоріше відтворюють погляд письменника-романтика на історичний процес як на одвічну боротьбу добра і зла.
З огляду на це, Гюго-романіст
Тато блазнів – “істинний диявол”, як каже про нього один зі школярів. “Глянеш на нього – горбань. Піде – бачиш, що кульгавий. Погляне на вас – кривий.
Заговориш
Покинутий з дитинства усіма вихованець Клода Фролло на початку роману постає як “подоба напівлюдини, дикий, покірний лише інстинкту”. Живучи й ночуючи під склепінням собору, майже ніколи його не полишаючи й безперервно відчуваючи на собі його таємничий вплив, Квазімодо, врешті-решт, стає на нього схожим. Він наче вріс у будівлю, перетворився на одну з його складових частин. Це було його житло, його лігво, його оболонка: “Собор Богоматері служив для нього то яйцем, то гніздом, то будинком, то батьківщиною, то, нарешті, всесвітом”. Читаючи роман, ми бачимо, що для Квазімодо собор навіть задовольняв потребу у спілкуванні: “Святі були його друзями і охороняли його; чудовиська також були його товаришами і охороняли його…
Сидячи навпочіпки перед якоюсь статуєю, він годинами розмовляв з нею. Якщо в цей час хто-небудь входив у храм, Квазімодо тікав, немов коханець, якого помітили за виконанням серенади”.
Парадоксальне поєднання духовної сили та потворної зовнішності перетворює Квазімодо на романтичного героя – героя виняткового. У цій страхітливій фігурі письменник вбачає щось піднесене і героїчне: “…Якесь грізне вираження сили, спритності та відваги”. Якщо Есмеральда – втілення легкості й витонченості, то Квазімодо – уособлення сили, гідне поваги. До того ж у потворному тілі міститься чуйне серце.
Своїми душевними якостями цей нещасний, обділений людською увагою і любов’ю, протистоїть і Фебу, і Клоду Фролло. Так письменник наголошує на тому, що не зовнішність прикрашає людину, а її душа.
Крім того нове, сильне й незнайоме досі почуття відчутно вплинуло на цей дивний зв’язок між людиною і будівлею. Сталося це тоді, коли в житті знедоленого з’явилася Есмеральда. На жаль, у жорстокий час і серед жорстоких людей цій ніжній, веселій і простодушній дівчині не судилося щастя.
Зла доля виявилася сильнішою, і камені Собору Богоматері, за священними стінами якого Квазімодо намагався сховати дівчину, не врятували життя красуні циганки.
На мою думку, образ Квазімодо, який був “душею Собору”, певною мірою став уособленням похмурого середньовіччя, часів, коли повсюдно заперечувалася природна гармонія життя. Натомість образ дівчини, що втілює радість та красу земного буття, гармонію тіла і душі, постає в романі як ідеал епохи Відродження, що мала змінити “темні віки”. Невипадково Есмеральда протягом усього роману порівнюється з Богоматір’ю.
Від неї йде світло, що надає її рисам “ідеальної ніжності”. Так автор ніби підказує читачеві, що Есмеральда – це втілення майбутньої свободи. Натомість образ пригніченого, забитого народу втілює саме Квазімодо.
Якщо до зустрічі з Есмеральдою горбань був наче однією з химерних кам’яних потвор собору, навіть не цілком людиною (ім’я Quasimodo, що йому дали, означає “майже”, “нібито”), то, пізнавши почуття кохання, він стає чи не надлюдиною.
В образі Квазімодо – знедоленого потворного горбаня – автор дає своєрідну оцінку всього суспільства, зображеного в романі. Адже саме сила любові і передовсім душевні якості, а не гроші і соціальний статус роблять Квазімодо Людиною.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)