Еміль Верхарн Поезії Перекладач: Микола Зеров
Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990 Гордість
Ні, не тому, що він живе у тузі та стражданні, Але щораз живuть і будить сподівання,- Він повен віри, суворий світ.
Дарма, що з давніх уже літ У храмовім склепінні, Як сходить день, як гасне світ, Щораз мертвотніше звучить Розп’ятому моління.
Дарма! Зусилля, множені по всіх країнах, Ви віру таїте в незвіданих глибинах,
Бо вірить той, хто робить і тремтить! I вірить, хто шукає й винаходить! I промінь кожного світанку
А з нею Гордість устає, на тайни нападає, Що нам земля дає і знов од нас ховає; Та Гордість молода спинається, жива, I перешкоди валить перед собою всюди, З себе самої творячи щоденне чудо,
Що потребує рід людський. О віро в силу рук, в чоло і погляд свій, О віро в мозок, дослідом сп’янілий,
О віро в рід людський напружений, палкий! Як я з тобою в небезпеці злій І в славі, що життя на пай мені вділило, Стаю упевнений і смілий! Бо ж як подумаю, що я Є дивоглядна часточка буття, Уламок всесвіту, відданого на велетенські зміни,-
То небо, землі,
Люблю себе, дивуюся собі У рухах молодих, що робить їх в життєвій боротьбі, Проходячи землею, кожен,- Бо маю я,
Як кожен, хист, і волю, і чуття,- І все, що робить він, те й я зробить спроможен. Легенями вбираю я великих діл красу, I славу подвигів, що відусюди лине, І думку кожну, як свою, беру, несу, Бо сміливість відчув її в своїх глибинах. I от
Я відчуваю, Що свій я у житті до всіх речей, істот, I в щедрості безкраїй
Я віддаю себе, і все мене проймає. I що то – вада, зaслуга, чеснота, гріх,- Але та Гордість вчить мене і з мужністю терпіти, I, як потреба, вмерти гордовито,
Щоб не принизить сил напружених своїх. На молу в пристані Коли я йду до хвиль нічних і розбуялих,
Як океан у берег б’є, То руки стискую я на грудях запалих, Щоб серце відчувать своє.
Ось-ось під пальцями тремтить воно, шаліє, I під ритмічний рівний бій Враз загубилося в безумній веремії Безладно збурених стихій;
Віддаючи життя в змагання комашине Вітрів і незліченних зір, Піднесене числом і ритмом їхнім,- лине У неокраяний простір.
I поступається моїм жаданням пильним Втопить у вічність погляд свій, I виповнити час і далеч божевільним Буянням бoлісних надій. Я думаю про тих, що в дальніх поколіннях,
Як я в оцю шумливу мить, Потонуть поглядом у осяйних проміннях, Що сходять на нічну блакить; Що прийдуть теж до хвиль нічних і розбуялих,
Як океан у берег б’є, I руки прикладуть теж до грудей запалих, Щоб серце відчувать своє.
Хотів би я для них у вітрі цім могутнім, В солоних далях цих знайти Слова премудрості, напоєні майбутнім I спраглі дальшої мети,
Щоб душу пристрасну мою вони відчули, Спізнавши із самих-но слів, Як серцем радісним у час давно минулий
Я душу їхню полюбив.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)