Джеймс Ноубл Справа про Детектива-аматора та Курча Капітанові поліції Джону Еверту припав до душі молодий підлеглий – сержант відділу Марк Мерфі – не тільки тому, що той уже встиг розв’язати одну надзвичайно заплутану справу, років п’ять тому відіслану до архіву, а ще й через те, що сержант вирізнявся логічним складом розуму й неабияким ентузіазмом. Звісно, капітан ніколи й нікому в цьому не зізнався б, тож коли сержант Мерфі зайшов до його кабінету з картонною коробкою в руках, він зустрів його з удаваним роздратуванням: – Мерфі,
– Саме тому ви й схочете побачити мене,- мовив Марк, ставлячи коробку на стілець під бічною стіною кабінету, й зачинив двері. Він витяг з коробки портативний касетний магнітофон і поставив його на стіл перед капітаном. – Де це ти так викачався? – спитав капітан.
На сорочці й костюмі сержанта було видно сліди грязюки й темні плями. Марк подивився на свою сорочку: – Збирав докази. – А он там, я бачу,- чи не синець? – Що? – торкнувшись рукою під оком, Марк покривився. – А, це в мене були незгоди з хлопцями, що працюють на одній
Про що йдеться? – Справа Меннерлі: вбивство та нещасний випадок із смертельним наслідком. – Скоїлося це ввечері в понеділок, а сьогодні четвер. Виходить, у тебе пішло цілих три дні, щоб розібратися? – Загалом вистачило б і дня, але довелось чекати деяких уточнень.
Послухайте-но попервах ось це… Марк уставив касету в магнітофон і натиснув кнопку зворотного перемотування. Капітан одкинувся на бильце свого дерев’яного крісла, передчуваючи захопливу мандрівку в світ “детективщини”, на яку був здатний тільки Марк. Марк був сином Джіма Мерфі, одного з найкращих вуличних регулювальників міської поліції. Джім п’ять років тому загинув на посту, й Марк доклав усіх сил, аби стати справжнім поліцаєм.
За цей час він дослужився сержантського чину, й перша велика справа, яку йому поталанило розкрити, привела до арешту вбивць батька. Марк успадкував не так-то й багато від рідного батька. Ірландець Джім був могутній здоровань із світлим хвилястим волоссям і сталево-сірими очима; він здавався добродушним мовчуном, коли цього хотів, і демонстрував блискавичну реакцію та грубувату хватку, коли того вимагали обставини. Його син Марк, натомість, був довготелесий хлопець, темноволосий і темноокий. Він і миті спокійно не міг усидіти й володів повним набором дратівних звичок, які могли б легко вивести з рівноваги будь-кого, хто досить довго з ним спілкувався.
Костюми на ньому висіли, всі краватки були невиразних тонів. Здавалось, і піджаки, й краватки не встигали за ним, коли Марк зривався з місця, аби кудись бігти. Тільки в двох випадках Марк поводився як батько: коли занурювавсь у думки або коли після служби сьорбав своє улюблене пиво. Тоді, слухаючи Марка з примруженими очима, можна було дати собі голову відтяти, що це говорить Джім Мерфі. – Перед вами зізнання Елвіна Меннерлі в убивстві,- почав Марк, коли стрічку було перемотано. – Ми знайшли цю касету у вітальні поряд із трупом та уламками магнітофона.
Родичі підтвердили, що це голос містера Меннерлі. Слухайте… – Марк натиснув кнопку, й озвався чоловік, котрий відкашлюється. Голос, безперечно, належав людині збудженій, яка втрачала самовладання.
“Моє ім’я – Елвін Меннерлі. Я роблю цей магнітофонний запис, аби кожному, хто його послухає, були зрозумілі причини моїх дій. Я завжди вважав, що чоловік і жінка повинні зберігати вірність одне одному за будь-яких обставин. І я справді був вірний своїй дружині Одрі, в той час як вона мені – ні.
Досі я мав тільки підозри, що вона зраджує мене, але саме сьогодні отримав докази. Я не якийсь там психопат, просто я став придивлятися до деяких дрібних, але незаперечних фактів і зрозумів, що вона брехала мені з приводу того, де була й що робила. Перший факт стосується її автомобіля.
Сьогодні пополудні йшов дощ, і коли я приблизно о чверть на п’яту ставив свій автомобіль у гараж, то звернув увагу, що її машина мокра. Я зняв показання її спідометра й порівняв з тим, яке записував уранці, коли виїздив з гаража. Як уже казав, я зовсім не придурок, просто вирішив зібрати певну інформацію про її поведінку, бо відчував: щось діється. Так або так, судячи з показань, вона проїхала на своїй машині вісім миль.
Коли я спитав її, вона відказала, що не виходила з дому. На додаток я виявив, що її куртка, яка висіла в коридорній шафі, волога. Я не сказав тоді нічого, але подумав: більше тобі мене не обдурити.
Тепер щодо її одягу. Вона завжди вдягається одночасно зі мною. По тому йде вниз і готує сніданок, після чого я йду на роботу. Сьогодні вранці вона вдягла штани й пуловер, а коли я повернувся додому, на ній були синя спідниця та блузка. Я спитав Одрі, чи не бажає вона ввечері кудись піти, припускаючи, що могла перевдягатись на вихід, але Одрі заперечила.
Неважко здогадатися: вона вже виходила. Своїми міркуваннями з приводу того, чому Одрі могла перевдягатись, я з нею, проте, не поділився. Чергову брехню почув од неї за обідом.
Як уже казав, був напоготові. Я дуже полюбляю смажених курчат. Знаєте, як їх уміють готувати в деяких закусочних.
Одрі поступово навчилась готувати особливо присмачений збитий соус, у який вона вмочує курча перед тим, як засмажити його в чавунній гусятниці, куди, не шкодуючи, кладе масла. Завдяки цьому смажені курчата виходять майже такі самі, як у тих закусочних, а ще й набагато дешевші. Так от, вона сказала мені, що витратила багато часу на те, щоб розрубати й засмажити те курча, яке я купив днів зо два тому в супермаркеті.
Я твердо знаю: коли виходив сьогодні вранці з дому, в холодильнику було тільки це курча. Коли ж, повернувшись із роботи, сів за стіл, то справді побачив таріль з розрубаним смаженим курчам, проте в нього було зайве крильце й дві зайві ніжки. Досі мені не доводилося стрічати курчат, які відростили б собі троє крилець та чотири ніжки.
Більше того, й на смак це курча виявилось не зовсім таким, як ті, що Одрі звичайно готує. Мабуть, його куплено в одній з отих закусочних. І при цьому вона не виходила з дому? Я перевірив уміст холодильника та морозильника, але мого курчати не виявив.
Можливо, Одрі кудись його сховала? Не така-то вона й дурна – це я мушу визнати. Але ось чого я по-справжньому шаленію,- що цього разу Одрі привела коханця в наш дім. Маю докази. Коли я ранком усе оглядав, то звернув увагу: в пакетику з сірниками, що лежав біля великої попільнички у вітальні, були всі сірники.
В цьому домі палю лише я, але, коли повернувся з роботи, в пакетику бракувало п’яти або шести сірників, хоч у попільничці обгорілих сірників не було. Інакше кажучи, попільничку вичистили, аби я не добачив недопалків того приятеля, але мене не обдуриш: я перелічив сірники. Нарешті, ще один доказ: келихи для вина. Вони завжди стоять у кухонній шафці над мийницею. Ми не часто користуємось ними, тому тримаємо їх позад склянок для води. Сьогодні ж два келихи виявились попереду склянок.
А в домі, власне, й вина ніякого немає. Начебто дрібничка, та коли пильнуєш, як ото я,- помічаєш подібні речі. Зіставивши всі ці докази, я так уявляю собі події.
Після мого від’їзду сьогодні вранці Одрі сідає в машину і їде по свого коханця. Той прихоплює з собою пляшку вина. Їдуть вони її машиною, бо не хочуть привернути увагу сусідів до того, що якийсь невідомий автомобіль крутиться біля мого будинку чи заїжджає в мій гараж. Приїхавши сюди, вони підіймаються до спальні, п’ють вино і… коротше… вона зраджує мене, от і все!
По тому Одрі перевдягається, вони сходять униз, і приятель викурює пару сигарет, користуючись сірниками, які я сьогодні вранці підготував… точніше – перелічив…” – Гм! – багатозначно вимовив капітан Еверт. “Час минає швидко,- вів далі голос на магнітофонній стрічці,- вони відчувають, що я можу ось-ось повернутися додому, тим-то вскакують у машину й виїжджають з гаража просто в дощ, що саме розпочався, надаючи мені ще один доказ – мокрий автомобіль… Збагнули? Висадивши того пройдисвіта, Одрі спиняється дорогою, заскакує до закусочної й купує смажене курча. Знову помилка: в курчати виявилося три крильця та чотири ніжки.
Кого вона намагається обдурити? Повернувшись додому, Одрі ставить машину в гараж, вішає мокру куртку в шафу й поспішає приховати сліди того, чим займалася. Кладе вже приготовлене курча на сковорідку, повну жиру, й ставить на вогонь, після чого бере целофановий чи паперовий пакет, кидає в нього “моє” курча з холодильника, порожню пляшку з-під вина, картонну упаковку від “своїх” курчат, недопалки й попіл з великої попільнички й кудись ховає. Тоді миє винні келихи й помилково ставить їх попереду водяних склянок у кухонній шафці. Нарешті, підіймаючись сходами на другий поверх, чує, як я в’їжджаю, і квапиться вниз, аби вдати, ніби вона на кухні.
Тільки при цьому не враховує, що забула перевдягти спідницю та блузку.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)