Першим записом української народної балади вважають пісню про Стефана-воєводу “Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?”, яку чеський учений Ян Благослав у середині 16 ст. вніс до своєї рукописної граматики. У 1625 р. у Польщі окремою брошурою була опублікована українська Балада про козака і Кулину, були й інші поодинокі випадки публікацій українських балад у польській, чеській та ін. слов´янських літературах. У 1838 р. польський дослідник А. Панькевич у своєму виданні “Piesni ludu ukrainskiego” подає переклад українських пісень-балад.
У 1840 р. Л. Боровиковський
Поруч з ліричними та історичними піснями балади опубліковані у збірниках М. Максимовича, А. Метлинського, П. Чубинського, О. Роздольського, В. Гнатюка, Ф. Колесси, Б. Грінченка, Д. Яворницького; а також польських О. Кольберга, Е. Руликовського.
Баладу як окремий жанр почали виділяти
І. Франко – один з найретельніших дослідників баладних пісень. У працях “Жіноча неволя в руських піснях народних” ( Львів, 1883), “Студії над українськими народними піснями” (Львів, 1913) вчений аналізує генезу баладних мотивів, символіки, поетики.
Важливе значення для розкриття природи баладних творів, художньої специфіки жанру мали праці В. Охрімовича “Значення малоросійських весільних обрядів і пісень в історії еволюції сім´ї” (1891); М. Драгоманова “Розвідки про українську народну словесність і письменство” (Т. 1, Львів, 1899); Ч. Неймана “Малоруская баллада о Бондаривне и пане Каневском” (“Киевская старина”, 1902. – № 3); В. Доманицького “Баллада о Бондаривне и пане Каневском” (“Киевская старина”, 1905. – № 3); В. Гнатюка “Пісня про покритку, що втопила дитину” (“Матеріали до української етнології”. – Львів, 1919. – Т. 19-20); К. Квітки “Українські пісні про дівчину, що помандрувала з зводителем” (“Етнографічний вісник”, К., 1926. – Кн. 2); Ф. Колесси “Балада про дочку-пташку в слов´янській народній поезії”, “Народні пісні з Галицької Лемківщини” (1929), у хрестоматії “Українська усна словесність” (1938) він вперше в українській фольклористиці опублікував найбільше текстів цього жанру з їх варіантами.
На теперішній час найпомітнішими в дослідженні балади є праці П. Лінтура (“Народні балади Закарпаття”, Львів, 1966), книга Н. А. Нудьги “Українська балада” (К., 1970, в якій, однак, більше уваги приділено літературній баладі), а також праці С. Грици (“Мелос української народної епіки”, К., 1979) та монографія О. Дея “Українська народна балада” (К.: Наукова думка, 1986) та ін.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)