“Раз у батька в кабінеті Сашко портрет побачив…” Із мною трапилося майже також, як з героєм поеми Некрасова ” Дідусь”. Тільки я побачив портрет прабаби й прадіда в кімнаті своєї баби Віри. Вона живе в Саратові, і колись приїжджала до нас сама. А в це літо ми гостювали в неї.
Довго розповідала вона мені про своїх батьків. З удивлени –
Їм довідався я, що прадід мій Омелян був мужик метикований і діловий. Провоевал він на імперіалістичної, потім у Червоній армії на цивільній. Повернувся у свою Андреевку. Узявся за господарство.
Вирішили
Омелян із Ксенією й новий добротний будинок. І раптом колективізація. До багатства моїм предкам було ще дуже далеко, але в списки кулаків їх занесли однаково. Омеляна вчасно попередили. І, передавши малих дітей родичам, кинувши все нажите працею тяжким, бігли вони із прабабою налегке. Спочатку в Саратов, потім у Середню Азію, потім у Сталінград.
Омелян працював на лісопилці, Ксенія господарювала в будинку. Але ще довгі роки вони тремтіли з появою будь-якої офіційної особи
Розповіла мені бабуся й про те, як “кулаків” із із села серед зими кидали в
Готуючись до цього твору, згадуючи прочитане про колективізацію, я раптом зрозумів, наскільки типовий доля моїх предків. Не про чи подібні митарства розповідає брат поета Іван Твардовский у своїх “Сторінках пережитого”?
Або от запам’яталася мені “Облава” Василя Бикова. Моєму прадідові “повезло”: він вижив і залишився на волі. Мільйонам не повезло. Їх везли на Соловки й Північний Урал, на лісоповали й шахти.
Там живі заздрили мертвим. Така й доля головного
Героя повести Хведора Ровби. Одержавши наділ, цей учасник цивільної, подібно шолоховскому Титові Бородіну, “вцепился в господарство”. Селянин багатіє, але це не по душі влада імущим. На Хведора накладають такі податки, що виплатити він їх
Не в силах. За несплату Ровбу із дружиною Ганнулей і десятилітньою дочкою Оленькой вивозять на Північ у табір. Від нелюдських умов умирає спочатку дружина, потім дочка. Осиротівши, схоронив близьких, Хведор з фальшивою довідкою на чуже ім’я біжить на ро –
Дину. Його порив і глибоко зрозумілий, і непояснений. Адже саме в тих краях “люди представляли для нього найбільшу небезпеку в полі, селах, на дорогах”, ” а зустрічі зі своїми він тепер побоювався найбільше”.
Це почуття батьківщини дуже сильно в наших селянах. Дуже до речі тут сказати й про іншому літературному герої з роману А. Солженицина “У колі першому” – Спиридоні. Ця людина, здається, умістив у своє життя всі вигини нашої історії. Був робітником, після революції став селянином. Побував у зелених, потім у білих, війну скінчив у червоних.
Завів міцне господарство, так погоріло в пожежі все. Тому й уник розкуркулювання. Сам прийняв чин комісара й розкуркулював.
Але розпоряджався погано (нудно йому було від того, що діялося в селі).
За “недбайливість” потрапив перший раз у табір. Рил канали, потім сам став конвоїром. Після строку зажив щасливим життям із сім’єю. У війну потрапив в окупацію, крестьянствовал сам по собі, поневоле зробився партизаном, потім із сім’єю потрапив у Гер –
Манію. Так суспільні потрясіння шпурляли людей, як друзки вбурю.
Були в Спиридона дві прихильності: до сім’ї й до Батьківщини. Заради дітей він і потрапив у другий раз у табір. Він повернувся з полону, заздалегідь знаючи, що арешту не уникнути. “Листівкам ихним (тобто радянським) я на гріш не вірив, а що від в’язниці – терпихи мені не піти – знав, – визнавався він зеку Нержину, – але так думав, що всю провину на мене перекинуть, діти – причому?
Мене посадять – діти нехай живуть. Але зарази ці по – своєму розсудили – і мою голову взяли й ихние”. Так грасували кращі людські почуття
Спиридон залишився живий. По іншому зложилася доля Хведора. Облава заганяє його в болото, де він і гине, сприймаючи смерть як рятування. Страшно читати про людей, яких прирекли на смерть від голоду, або від непосильної праці, або від розпачу
Книги В. Белова, Б. Можаева, А. Платонова, оповідання В. Астафьева й добутку інших письменників зримо й чесно показують епоху “великого перелому в селі”, розкуркулювання,
Трагедії нашого селянства. Село розкололося по ознаці бідняк – кулак, але ще більше по моральному принципі. У романі Б. Можаева “Мужики й баби” ми ясно бачимо таке протиставлення. Для одного з керівників колективізації Віз –
Вишаева немає людей, є тільки класові вороги й ті, кого влада повідомляє носіями нового суспільства. Йому нічого не варто вигнати людей з будинку й відправити невідомо куди. Це ж кулаки, не люди! Подібно ж міркує місцевий активіст Зенин.
Коли розкуркулювали Прокопа Алдонина, у нього трапився серцевий приступ. Потрібна допомога лікаря, але Зенин спокійний, цідить “крізь зуби”: “Це він від жадібності зайшовся”. Через якийсь час до Зенину прибігає Санька:
– Ме – ортвай він! Мертва – ай!…Панотця мої! Що ж ми наробили?
– Нічого особливого. Одним класовим ворогом менше, – спокійно заперечує Зенин.
По – іншому сприймає происходящее Андрій Бородін. Спочатку він внутрішньо пручається беззаконням, але ще не в силах говорити проти. Він лише ховається від зборів активу. Але потім виступає вже відкрито. Як і слід було сподіватися, його повідомляють “захисником класу визискувачів” і саджають у холодну.
Важка доля випала нашому селянинові. Дуже багато чого невідомо ще дотепер, наприклад, число жертв голоду на Україні й у Поволжя в 1933 році. Деякі історики вважають, що голод на початку тридцятих був обраний у якості одного з найбільш ефективних методів боротьби із селянством, що не хотіло приймати колективізацію й перетворюватися в безправних поденників. Чи не так це? Історики будуть знову й знову звертатися до цієї Теми. І письменники скажуть своє слово
Література дає нам можливість побачити, і який стало життя колгоспників. Звернемося до відомого оповідання А. Солженицина ” Матренин двір “. Справа відбувається в 1956 році. Деталі, помічені автором, красномовніше довгих міркувань. “Що на сніданок, вона не повідомляла, так це й догадатися було легко: картовь необлуплена, або суп картонний (так вимовляли все в селі), або каша ячна (іншої крупи в той рік не можна
Було купити в Торфопродукте, та і ячну – те з бою – як найдешевшої нею відгодовували свиней і мішками брали)”. Доля Матрени – гірка, типова доля російської селянки. Вона втратила чоловіка й шістьох дітей. “Навернено було багато несправедливості з Матреной: вона була хвора, але не вважалася інвалідом; вона чверть століття проробила в колгоспі, але не тому що не на заводі – не покладалося їй пенсії за себе, а домагатися можна було тільки за чоловіка, тобто за втрату годувальника”. Але чоловіка не
Було вже п’ятнадцять років, і добути ці довідки було клопітно. “Турбота ці були тим утруднені, що соцзабез від Тальнова був у двадцяти кілометрах до сходу, сільська рада – у десяти кілометрах до заходу, а селищний – до півночі, година ходьби. З канцелярії в канцелярію ганяли її два місяці… Кожна проходка – день”.
Оповідання цей – біль за покалічені жадібністю душі людей, що звикли забирати майно від живих хазяїв. Так і родичі Матрени вимагають, щоб частина її будинку (світлиці) була розібрана, не чекаючи коли вона вмре. Усе кінчається трагічно. Зламана світлиця вивозиться на тракторі. Але на переїзді трактор застряє.
У нього урізається швидкий поїзд. Гинуть Матрена й ще два чоловіки. Страшно читати про тих, у кого жадібність поглинула всі почуття. “Дочка його рушала розумом, над зятем висів суд, у власному будинку його лежав убитий їм син, на тій же вулиці – убита їм жінка, що він любив коли – те”, але Фаддей тільки ненадовго приходив постояти в трун
“Високе чоло його був затьмарений важкою думою, але дума ця була – урятувати колоди світлиці від вогню й від підступу Матрениних сестер”.
У добутках В. Белова, В. Распутіна, В. Липатова ми читаємо про нелегке життя наших селян в 60 -70 роки, про винищування природи, покинутих селах. Але в них ми зустрічаємо таких же простих і чистих людей, як Матрена. Це щирих Корінь на –
Роду нашого, це те праведники, без яких, “по прислів’ю, не коштує село. Ні місто. Ні вся земля наша”.
Події майже шістдесятирічної давнини сьогодні викликають спори, боротьбу, гнів і біль, начебто вони відбулися вчора. Це тому, що ми всі, навіть діти, почуваємо свої джерела в тім часі. Адже майже в кожного прадід, дід, а те й батько орали землю.
Читаючи про тім часі, ми більше довідаємося про своїх предків, а виходить, краще розуміємо себе. Чи не тому сьогодні многим, як у пісні, “сниться село”, а багато хто мріють про власну ферму
(2 votes, average: 5.00 out of 5)