Віками був гноблений наш народ, неймовірних знущань зазнала і наша мова. Проте в усі часи мали українці духовних проводирів, які своїм словом пробуджували національну свідомість народу. Глибоко в душу западають такі пристрасні слова Дмитра Павличка:
Ти зрікся мови рідної. Ганьба
Тебе зустріне на шляху вузькому…
Впаде на тебе, наче сніг, журба –
Її не понесеш нікому!
Ти зрікся мови рідної. Нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
“Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема”, – так казав Володимир Сосюра. Справді,
Згадаймо про розстріляне відродження. Бурхливі 1920-ті роки відкрили перед українським народом досі не бачені перспективи. Видавалися книжки рідною мовою, відбувалася українізація шкіл, вищих навчальних закладів, установ. Українське мистецтво збагатилося талантами, а літературна карта зарясніла різноманітними угрупуваннями – Аспанфут, ВАПЛІТЕ, ВУСПП, “Ланка”, “Плуг”, МАРС, “Молодняк”.
Але радянська влада помітила в процесі українізації можливу загрозу більшовизмові – пробуджувалась
Почалися судові процеси. Українські таланти переповнили соловки, сибіри, магадани… Декому вдалося виїхати з України. І “на пісках емігрантських Сахар” вони тужили за “степовою Елладою антично-ясною” (Євген Маланюк).
Любов до мови й України стала найстрашнішим злочином, який жорстоко карався. Так, були страчені М. Зеров, Д. Загул, О. Близько, М.
Семенко, Є. Плужннк, М. Куліш… Засудили Остапа Вишню, М. Рильського, В. Сосюру… Той факт, що в 1930 році друкувалося 259 письменників, а після 1938 року – лише 36 (своєю смертю померло сім), говорить сам про себе.
Протягом останнього десятиліття багато репресованих письменників повернулося до співвітчизників у своїх творах. Ми не маємо права забувати, що за любов до української мови, до рідного народу вони заплатили своїм життям.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)