А. С. Пушкін мало прожив, але багато написав. Однак у порівнянні з тим, скільки написано про поета після його смерті, написане їм самим – крапля в море. Хто тільки не писав і що тільки не писали про Пушкіна?
Адже крім щирих шанувальників створінь великого співака були в нього й недоброзичливці. Швидше за все ці люди заздрили поетові, його славі, його генієві – їх можна назвати сальеристами. Як би там не було, але людська пам’ять зберегла найкраще й вірне, що сказано й написане про Пушкіна, людину й поета.
Ще при житті Олександра Сергійовича
Але от “загинув поет – невільник честі”. І наступного дня після смерті поета його друг письменник Одоєвський написав у некролозі: “Сонце нашої поезії закотилося! Пушкіна помер, помер у кольорі років, у середині свого великого поприща!.. Більше говорити про сем не маємо сили, та й не потрібно, усяке російське серце буде роздерто.
Пушкіна! Наш поет! Наша радість, народна слава!..” Уже двісті
Кому як не нам, його нащадкам, судити: Пушкіну дійсно належить народна слава, його ім’я знайомо кожному школяру, його творчість захоплює, зачаровує, змушує задуматися…
А які чудові слова про Пушкіна сказав поет і критик А. Григор’єв: “Пушкін – наше всі!” І із цим теж не можна не погодитися: навпаки, кожний, хто знаком із творчістю поета, не перебільшить, якщо назве великого генія розумом, честю, совістю й душею російського народу. Любов’ю й вдячністю до Пушкіна наповнені проникливі слова Миколи Рубцова:
Немов дзеркало російської стихії,
Відстоявши назначенье своє,
Відбив він всю душу Росії!
И загинув, відбиваючи неї…
Воскреє ім’я Пушкіна й при слові “воля”. Ах, як любив її поет, як дорога вона йому була! Тому й прославляв, тому й пісні співав про вола й волю. І цю місію – прославляння волі – уважав однієї з головних місій, відведених йому на землі:
И довго буду – тим люб’язний я народу,
Що почуття добрі я лірою будив,
Що в моє жорстоке століття восславил я волю…
Пушкін – поет глибоко народний. “І непідкупний голос мій була луна російського народу”, – писав він. Важливо згадати і його слова, сказані якось у розмові з Жуковським: “Єдина думка, якою я дорожу – це думка російського народу”. І народ почув і оцінив шляхетного свого співака, нехай не відразу, нехай через роки, але – назавжди. Його творчість – своєрідний камертон для письменників багатьох літератур, його життя – приклад людського достоїнства й честі. І доти, поки ці якості будуть у людей у ціні, до Пушкіна “не заросте народна стежка”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)