Якось довелося мені прочитати романтичну сагу про те, що в житті кожної людини є два береги – той, від якого людина відпливає, і той, до якого має неодмінно пристати. Причому другий, думаю, – то необов’язково смерть, це, перш за все, берег надії, берег любові. Але перший – це, звичайно ж, берег дитинства. Берег дитинства – це рідна земля, перші стежки, якими мандрували ми завзято і які наполегливо сняться нам донині.
Це – наші вірні друзі й запальні ігри, запах свіжого молока та хліба і доторк дівочих губ, романтичні мрії і фантастичні
У нашому стрімкому повсякденні можемо чимало чого призабути, навіть номер домашнього телефону, випустити з уваги вчорашню обіцянку, згадати вже на пів-дорозі, що не замкнене помешкання, але чіпко триматиметься спогад про найдорожчі хвилі дитинства, хоча їм уже не буде вороття. Вступаючи у самостійне життя, ми, випускники, знову відчуваємо себе на березі дитинства, але швидше в ролі мандрівника, який, сідаючи у човен на швидкоплинній річці, з тужною ностальгією вдивляється в рідні обриси, не сподіваючись побачити їх
У спогадах про дитинство переплетуться і туга за нездійсненими мріями, і природне тяжіння рідної землі, і кращі сімейні традиції, які неодмінно хочеться повторити і примножити, і синівський обов’язок та біль від того, що не виконати його сповна ніколи. Але наше життя – це химерне коло: чим довше житимемо, тим усе ближче ставатиме нам знову берег дитинства, тим тісніше відчуватимемо зв’язок з сім’єю, родом, краєм, батьківщиною, тим відповідальнішими будемо перед минулим і майбутнім!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)