У додатку зі своєю статті З. Сергєєв публікує чотири листа до Суворіну М. Про. Меншикова. Свого часу лаяти його “Листи до ближнього” була така само обов’язкова, як і саме “в Новий час”. Зараз постать Меншикова переоцінена. У тому-таки листі від 25 грудня 1904 року писав, наприклад: “Що можемо ми, журналісти?
Тільки прикидатися, лише говорити те, що відчуваєш. Нехай це дико, сумбурно, різко, – на отвыкшее від натуральних звуків вухо, але ці сама істина, людині доступна” (із шостої). Мабуть, з тими словами погодиться багато хто сучасні
3). Хоча це й З. Сергєєв, М. Ганичева робить явний висновок: “Каторжну працю А. З. Суворіна так повністю ще зрозумілий і розібрано нащадками. Це ще має зробити, зробити з любов’ю особистості великої, об’ємної, а чи не оскільки це сьогодні зроблено в багатьох виданнях, присвячених йому. Зроблено – з наміром закрити тему служіння, поставивши
Дивовижна нелюбов через ці сто років!” (з. 8). Цей розбір не розпочато. Не прочитаний комплект газети, але це справді “каторжну працю”, адже “в Новий час” – видання щоденне, виходив 40 років.
Не вивчений повністю величезний архів Суворіна, що зберігається найцікавіші матеріали, не запроваджене науковий обіг. Багато незрозумілого історія існування “Нового часу”. Наприклад, Динерштейн пише, що у газеті не робилося без відома Суворіна, він і на не залишав свою дітище, не довіряючи співробітникам. Але, за оповіданням Глинского, приблизно від 1895 року “старий” активно привертав до керівництву сина Олексія, намагався від газети й зайнятися театром і творчістю. Певний короткий час вони працювали б разом плідно, але неприборканий характер Олексія, яке вирішувало часто ділові суперечки з допомогою ляпасів, змусив батька розірвати зі них і в 1905 року Суворін знову активно керує газетою.
Останні майже 3 роки життя, під час смертельної хвороби він передав газету синам Михайлу та Борису, який став на чолі “Вечірнього часу”. Але роботою батьками старшого сина в “Новому часу” Суворін був незадоволений: “Мишко поганий редактор”, – пише він у Щоденнику. А. У. Амфітеатрів, який із суворинского видання 1899 року, говорить про “молодий редакції – державників”, протистояв редактору-издателю. Про неї нічого невідомо. Не вивчений період із 1900 по 1909 рік у творчості самого А. З. Суворіна.
М. Ганичева наводить лист Суворіна Крамскому: “Я розбираю себе суворо у останнім часом, хочу не сповна розуму підбити підсумки те, що я таке. Звісно, ніхто себе не суддя. Проте себе не знає, як сам людина. Є риси погані, є риса і актори гарні.
Погані всі – від бесхарактерности, все від відсутності витримки, від якийсь задньої думки, що заважає бути щирим… У літературному діяльності я нікому залишався вірним, але моя сміливість від атмосфери… Провинність я завжди за собою чую як, якщо я удостоюся те, що моя діяльність буде оцінена коли-небудь неупереджено, то переконаний, у результаті буде плюс.
Як видавець я залишу прекрасне ім’я…. Жодного плями. Я видав багато, я нікого не експлуатував, нікого не тиснув, навпаки, робив усе, що може зробити хороший господар щодо своїх співробітників та робочих… Газета дає до 600 тисяч на рік, а й у мене крім боргів нічого немає, тобто, немає таких грошей. Є величезну справу, яке до мільйонного обороту, але досі не знав ніякого розваги, ніяких насолод, крім праці самого каторжної. Розважливий я ніколи було, за власний кошт будь-коли дивився як у річ, вартісну уваги” (з.
8). Звісно, таких слова можна відреагувати “по Динерштейну”, який стверджує: “Як часто траплялося у Суворіна, він і по цього разу думав одне, а говорив інше”. Але Динерштейн, зародивши сумнів щодо щирості свого героя, не пише, що він думає, бо такого не знає.
Завдання сучасних істориків російської журналістики – без ідеологічної заданості, без ворожої упередженості, без традиційно “лівих” оцінок визначити внесок цього і до історії журналістики, й у культуру Росії кінця XIX – початку сучасності.