З давніх-давен проблема стосунків чоловіка і жінки вирішувалася за допомогою національних традицій, виховання, релігійних переконань тощо. Та й саме життя ніби підказувало, як мають складатися ці стосунки: Адам орав, Єва пряла. На жінці завжди трималася хата, діти.
А чоловік мав здобувати їжу на кожен день.
Та минали століття, і все значно ускладнилося. Нині жінка не обмежує свою діяльність лише родиною. Вона прагне зробити кар’єру науковця, керівника, і часто їй це вдається не гірше, ніж чоловікові. З’ясувалося, що сучасна жінка
Адже в жінки була і є велична роль – народжувати і виховувати дітей.
Чоловіки не квапляться підставити плече навіть у тому, що вони могли б робити на допомогу жінці – у хатньому господарстві, у вихованні дітей. І сучасна жінка, яка вирішила працювати, опинилась у досить скрутному становищі: вона й на роботі працює,
Тоді зникають мізерні підрахунки, хто скільки разів ходив за продуктами, прибирав чи виносив сміття. Ус е вирішується на користь родини. Невже ідилія можлива?
На жаль, не так часто.
Мабуть, потрібне буде ще не одне десятиліття для того, щоб перебудувати традиційні уявлення про роль чоловіка і жінки у суспільстві, у сім’ї. Та й чи завжди є в цьому потреба! Досить послухати думку тих жінок, які вважають найвищою метою свого життя виховання гідних дітей у сім’ї, створення сімейного затишку і спокою.
Це зовсім не легко. І на цьому шляху жінці доводиться не тільки коритися і терпіти, але й бути послідовною, терплячою, наполегливою. Жінка завжди була берегинею сімейного вогнища, душею родини. Тож чи слід відмовлятися від цієї ролі? Кожна жінка розуміє, що без родини, без кохання, без дітей життя навіть найбільш успішної жінки порожнє.
Щастя – то дуже складне поняття, але до його складових частин сім’я належала завжди. Отже, кожній жінці і кожному чоловікові у суспільстві належить зробити свій вибір. Але пам’ятати, що від цього вибору врешті-решт залежатиме не тільки життя двох людей, але ціле життя на землі.
Не думаю, що є на світі ще один такий народ, як наш, що вагається, якою мовою йому спілкуватися. Коли замислююсь над цим, стає боляче і страшно. Боляче, бо зневажаємо свою власну мову, до того ж одну з наймилозвучніших у світі. Страшно, бо поводимося з нею, своєю материнською мовою, по-дикунськи.
Звертаючись до світової історії, дивуюсь чому перед індійськими, африканськими та австралійськими племенами не стояло питання, чи розмовляти своєю мовою? Ці нерозвинені, далекі від цивілізації племена вчили колонізаторську мову чужинців, але зберегли свою рідну. А ми? Ми ставимо питання про збереження мови, а самі зневажаємо її і ганьбимо.
Від таких думок почуваєшся зрадником. То може не думати?
Напевне, легше не переобтяжувати свою свідомість, а погодитись зі співвітчизниками, які переконані, що шматок ковбаси важливіший за мову. Проте чи варто забувати, що ми не можемо триматись на світі лише тваринними інстинктами, адже не хлібом єдиним живе людина. У часи найжорстокіших історичних катаклізмів людина вижила з переконанням того, що вона людина, що її призначення жити, а не існувати.
Наші попередники витримали революції, голодомори і найжорстокіші війни, маючи на озброєнні рідне слово. У круговерті сучасного неспокійного життя рідне слово примушує нас замислитись: хто ми, чиїх батьків діти, що принесли у світ, що дамо своїм нащадкам?
Хочеться вірити, що українська мова стане державною не лише на папері, що ми не зрідка, а завжди чутимемо її на вулиці, спілкуватимемося нею, думатимемо по-українськи. Поки не прийде до нас усвідомлення необхідності рідної мови, доти не зможемо ми в повній мірі вважати себе великою європейською державою. Прикро, що наші співвітчизники повсякчас пікетують, відстоюючи інтереси російської мови. Ніхто не забороняє народам, які проживають на українській території, розвивати національні мови. Але не слід забувати про необхідність вивчення державної мови.
Нікого не дивує той факт, що багатонаціональне населення США поважає державну мову. Чому ж у нас і досі обговорюється питання про місце державної мови в житті незалежної держави?
Кожний із нас повинен пам’ятати, що “не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну”. Не можна не погодитись зі словами Володимира Сосюри, а любити Україну – це значить любити її мову, її культуру, її традиції. Любити свою Вітчизну – це значить усвідомлювати себе часточкою великого народу.
Російський письменник М. Пришвін писав: “Я” можна сказати тільки рідною мовою”.
Мені і моїм ровесникам треба навчитись поважати рідну мову, не соромитись її, бо це мова Великого Кобзаря, це мова наших матерів. Освіта, наука, мистецтво, театр, побутова культура пов’язані з мовою. Обмежене спілкування рідною мовою призводить до обмеження культури.
Рівність українського слова серед світових мов виборювали видатні діячі культури, які добре розуміли, що без мови немає народу. Мова Великого Кобзаря об’єднала всіх українців:
По безсмертному шляху Ішли хохли, русини, малороси, Щоб зватись українцями віднині.
(І. Драч)
Краще оволодіння мовою досягається завдяки вивченню літератури та історії. Від нас самих залежить, щоб наші знання не обмежувалися шкільною програмою. У той же час мова – це не тільки засіб спілкування, а й бездонна криниця, яка містить інформацію про світ, насамперед про свій народ. Розвиток нашої мови гальмувався у 30-70-ті роки двадцятого століття.
Перед нашим поколінням стоїть завдання виправити таке становище, повернувши українській мові престиж і рівноправність не на папері, а в житті.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)