Вірш В. Симоненка “Старість” я прочитала декілька разів відразу. Потім довго сиділа приголомшена і ніяк не могла заспокоїтись. Мені раптом здалося, що я на власні очі бачу цього старенького діда, у якого …Вже лице пожовкло, як солома, Борознами вкрилося чоло,…
…Сяють очі глибоко спідлоба, Тільки пух лишивсь на голові… Як же хотілося мені захистити його від лайки сина і дорікань невістки! Як же поривалася моя душа враз обірвати “образи від усіх” на сміх сусіда! Але поволі на місце розпачу й безсилля у серце прийшла глибока
Реквієм цьому дідові став Симоненків вірш “Дід умер”. Дійсно: “От і все”. Та чи “все”? А сльози роси, якими “плаче жито”?
А “всі турботи його, всі надії, жалі”, які не вміщуються “в тісну домовину”? Як і у автора, “відчай груди мені розпанахує, рве”, тому слідом за Симоненком я, наче заклинання, повторюю:
Нам же залишається одне: не заплямувати цей спадок наших дідів – “безіменних, святих, незрівнянно чудесних, гордих дітей землі, вірних дітей труда”…