У комедії “Хазяїн” видатний український драматург І. Карпенко-Карий показав “дику, страшенну силу” великих капіталістів-землевласників, які так розкрутили “хазяйське колесо”, що воно придавило сотні і тисячі людей, прирекло їх на підневільне, рабське існування або примусило плазувати, пристосовуватися (як це трапилося з Феногеном, Ліхтаренком, Зеленським). Хто не зрозумів тієї системи, той був безжалісно роздавлений, знищений, як, наприклад, помічник Ліхтаренка, чесний юнак Зозуля, якого обмовив “права рука” хазяїна
Звичайно, постає питання, а чи є сила, яка могла б протистояти пузирям, чоботам та іншим хижакам, “сильним світу цього”?
У комедії образові головного героя Пузирю і його помічникам драматург протиставляє образи пана Золотницького, дочки Соні і учителя гімназії Калиновича.
Петро Петрович Золотницький – освічена, інтелігентна людина, яка дбає про національну культуру, прагне якось вплинути на Пузиря, залучити його до суспільно корисної громадської роботи. Але його час пройшов, і він сам боїться бути поглинутим новими хазяїнами, ледве не благає свого зажерливого
Успієш ще захватить і Капустяне, й Миролюбівку”.
Отже, дворянин Золотницький не є тією силою, яка могла б протистояти новим хазяїнам.
Соня – “теплична квітка”, виросла у дівочих мріях, дуже далеких від реального життя. Вона розумна, освічена, скінчила гімназію із золотою медаллю. Коли над нею під час навчання насміхалися, що в них у господарстві “людей годують гірше, ніж свиней”, то дівчина тільки плакала та говорила, що це неправда. Випадково ставши свідком стихійного протесту робітників економії, Соня бачить, нарешті, всю страшну правду.
Вона поки що не знає, як робиться хліб і вариться борщ, але вирішує розпитати про все, слідкувати, щоб для трудівників – творців усіх їхніх багатств – були створені більш-менш “людські умови. Дівчина говорить своєму товаришеві і нареченому: “Тяжко було через те, що не знала, що робить і як робить… І тілько сьогодня випадково наскочила на стежку, і стало радісно!”
Калинович не поділяє таких оптимістичних сподівань Соні: “Трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда”. І говорить: “Скажу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться!”
Як бачимо, учитель вважає, що дані економічні відносини зробити більш гуманними дуже важко.
Соня – сильна, рішуча натура, сміливо говорить батькові про неподобства з харчуванням, просить поліпшити становище робітників, які працюють на їхніх економіях. І заявляє: “А поки я буду знать і бачить, що у нас така. неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!”
Вона ладна піти проти волі тата й одружитися з близькою її серцю людиною – Калиновичем навіть без приданого. Але, ставши єдиною спадкоємицею величезного маєтку, чи витримає Соня, чи не зміниться, як її мати? І чи зуміє протистояти сусідам – хижакам, що тільки й чекають “слабинку”, щоб проковтнути і знищити конкурента?
Отже, залишається Іван Миколайович Калинович. У його уста автор, очевидно, вклав і власні думки та переконання: “Будучина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед суспільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..”
У цих словах, на мій погляд, криється велика правда. Але Калинович надто слабкий для втілення загальної ідеї добра і справедливості. Охоплений любов’ю до Соні, він навіть образам батька нареченої знаходить виправдання, жаліє Пузиря. То ж, мабуть, теж не зможе протистояти навальній силі капіталістів, які заради наживи ні перед чим не Зупиняються.
Він пасивно чекатиме, поки до нього прийдуть учні, яким прищепить свої ідеали (і чи прищепить?).
Значить, повна безвихідь? Ні! Думаю, що сила, яка протистоїть пузирям,- це сама логіка життя.
Прийде час, коли люди зрозуміють, що ні за які гроші не купиш здоров’я, щастя, душевних друзів та інших одвічних людських цінностей. І що щастя однієї людини ніколи не побудуєш на нещасті інших.
Наш час багато в чому схожий на часи, описані І. Карпенком-Карим. І зараз дехто намагається обманом нагромадити багатство, яке більше за його природні потреби, не розуміючи, що життя коротке, і не забере він усього з собою; зате залишить недобрі згадки про себе і гріх, що може впасти на його нащадків.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)