Літературна критика – суттєвий фактор функціонування мистецтва слова в його сучасних обрисах. її покликання і завдання полягає в оцінці художніх творів, переважно щойно опублікованих, виявленні їх неповторно-індивідуальних рис, своєрідності змісту і форми, а також у характеристиці літературного процесу сучасності.
Стан української літературної критики 90-х років І. Дзюба визначив як “цілковитий параліч”. Чи не перебільшенням є така оцінка? На жаль, ні, бо відповідні розділи літературно-художніх часописів останніх років свідчать
Погляньмо на часопис “Слово і час” під цим кутом зору.
У його сьомому числі за 1993 рік помітно виділяється стаття Н. Зборовської “Романи Євгена Пашковського”, присвячена творчості одного з сучасних українських прозаїків-неоавангардистів, автора романів “Свято”, “Вовча зграя”, “Безодня”, “Осінь для ангела”. Це крило так званої нової української прози представлене також іменами Б. Жолдака, Ю. Андруховича, О. Лишеги, Ю. Винничука, К. Москальця, твори яких найчастіше друкуються на сторінках “Сучасності”, “Березолю”, проте
Отож, незважаючи на досить песимістичні прогнози декого з літературознавців про кризу сучасної української літератури, вона все-таки живе, розвивається. Про це, зокрема, свідчать відповіді на анкету, вміщену в часописі “Слово і час” ( 1993, № 4), про кращу книгу року: навивалися вже згадувані твори Є. Пашковського, Ю. Андруховича, а також “Орда” P. Іваничука, “Гола душа” П. Загребельного, .Інопланетянка” О. Забужко, “Хортиця”, “Місцева зозульки із Ластів’ячого гнізда” В. Шевчука, “Листя землі” В. Дрозда, “Благослови, душе моя. Господа…” Р. Іваничука. Це лише прозові твори, різні за жанрами, за тематикою – від історичної до сучасної.
Чим не благодатний матеріал для осмислення тенденцій та шляхів поступу (чи і питання на місці) вітчизняного письменства?
Проте потік критичних праць все міліє і міліє. І в урізаному через економічну скруту випуску часопису “Слово і час” за 1995 рік лише в кількох числах представлено невеликі рецензії на поетичні збірки Л. Таран (“Оборона душі”), молодого буковинського поета С. Пантюка (“Тінь Аріяни”), Р. Скиби (“Мене звуть листопадом”), Марії Ревакович (“М’яке Е”), І. Андрусяка, О Процюка, І. Ципердюка (“Нова дегенерація”) та поетів з Тернополя Г. Безкоровайного, В. Махна, Б. Щавурського (“Західний вітер”). На перший погляд, перелік цей чималий. Але тільки перелік, бо навіть за обсягом, цією чисто формальною ознакою, критичні відгуки куці та й запізнілі, неоперативні (деякі збірки, наприклад “Нова дегенерація”, “М’яке Е”, “Мене звуть листопадом”, вийшли друком ще в 1992 році).
Навіть найчитабельніший на сьогодні часопис “Сучасність” не може похвалитися “ваговитістю” критичного розділу. В 1995 році на його сторінках глибоке критичне прочитання знайшли лише два автори – В. Дрозд і В. Шевчук. Маються на увазі статті М. Павлишина “Чому не шелестить “Листя землі” про роман відомого українського письменника В. Дрозда, опублікований в 1993 році (знову ж таки два роки між часом виходу твору та його оцінкою) і Л. Тарнашинської “Свобода вибору – єдина форма самореалізації в абсурдному світі”, в якій ідеться про творчий доробок В. Шевчука і 80-х, і 90-х років (повісті “Місцева зозулька із Ластів’ячого гнізда”, “Початок жаху”, роман “П’ятий номер”).
Ці змістовні рецензії професора з Австралії та магістра філософії (в основі дослідження Л. Тарнашинської – праця, за яку авторка здобула науковий ступінь магістра в Українському Вільному Університеті (Німеччина), вигідно вирізняються високим професіоналізмом, глибиною аналізу та цікавим викладом матеріалу.
Такими ж є й аналітичні розвідки Н. Черченко на сторінках журналу “Вітчизна”. Об’єктом критичного розгляду стали в одному випадку історичні романи – “Наливайко” М. Вінграновського і “Гетьманський скарб” Ю. Мушкетика, у другому – твори про жіночу долю, жіночий характер (“Юлія” С. Йовенко, “Місцева зозулька із Ластів’ячого гнізда” В. Шевчука, “Смерть – сестра моєї самотності” Г. Тарасюк, “Гола душа” П. Загребельного). Статті Н. Черченко позначені намаганням осягнути авторський задум, засоби й принципи його втілення, письменницьке надзавдання – віднайти відповіді на пекучі питання сьогодення з його економічним та соціальним занепадом, політичним хаосом, моральною деградацією суспільства.
Проте такі критичні праці поодинокі, вони швидше виняток, ніж закономірність, у справді паралізованій сучасній критиці. Натомість вона поступається місцем ювілейним статтям, працям історико-літературного характеру, які не можуть замінити оцінку сучасного літературного життя. Здається, має рацію Ю. Покальчук, коли пише: “Сьогодні ситуація в літературі майже патова.
З одного боку, обурення викликає критика старшого покоління письменників, надто тих, хто довго ходив у “недоторканих”, з іншого ж боку – спробуйте-но, скритикуйте когось із нинішніх “демократів”, особливо з колишніх табірників…” Справді, в сучасній періодиці в основному повторюються одні й ті ж імена лауреатів, депутатів, огорнені, як правило, ореолом приятельського славослів’я, далекого від принципової позиції справжнього критика.
Лише тоді, коли своєчасно аналізуватиметься увесь сучасний літературний процес, коли кожна книга, кожний твір, щойно опублікований, стануть предметом висококваліфікованої і принципової розмови, коли обговорюватимуться дискусійні питання, можна буде стверджувати про розвій української літературної критики.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)