У 1930-ті рр. відносно самостійний і незалежний розвиток української літератури в УРСР було штучно припинено. Комуністична влада поставила під свій тотальний контроль не лише економіку, але й ідеологію. Почалася доба сталінського тоталітаризму.
У країні запанувала атмосфера страху, породжена масовим &;#8216;терором. Людині заборонялося вільно думати та висловлювати думки, відмінні від офіційної позиції, яка також постійно змінювалася залежно від політичної ситуації (наприклад, ставлення до нацистської Німеччини). За приблизними підрахунками
Водночас у 1930-ті рр. в СРСР відбулася зміна культурного курсу.
На відміну від 1920-х рр., коли заперечувалися будь-які традиції і заохочувалися всілякі експериментаторські пошуки, влада розгорнула боротьбу з модернізмом, переорієнтувавшись на класичне мистецтво XIX ст. Так, у 1937- 1938 рр. були фізично знищені всі футуристи та більшість тих письменників і критиків, які в 1920-ті рр. вважалися активними виразниками комуністичної ідеології в літературі. Натомість були реабілітовані нещадно засуджувані у 20-ті рр. т. зв. “міщанські” цінності
На Першому з’їзді радянських письменників СРСР, що відбувся 1934 р., була створена єдина Спілка радянських письменників, яка мусила здійснювати контроль над митцями та визначати їхню творчість. В УРСР була створена її філія. Єдино можливим стилем став так званий “соціалістичний реалізм”, який від реалізму був доволі далекий. “Соціалістичний реалізм” грунтувався на принци пах партійності, пролетарського інтернаціоналізму та “змалювання дійсності в революційному розвитку”. Тобто, письменник мав змальовувати таку ідеальн модель життя, яка мала бути за комуністичними схемами.
Літературі лишалос тільки ілюструвати чергові гасла Комуністичної партії, які, як уже зазначалося, неодноразово змінювалися. Ті письменники, що залишилися на волі (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, О. Довженко, Ю. Яповський, А. Головко, І. Кочерга, М. Бажай та ін.), мусили свій мистецький талант спрямовувати на оспівування партії та соціалізму.
Зрозуміло, що така “література” мала мінімальну естетичну та пізнавальну вартість.
З’явилися численні “виробничі” та “історико-революційні” романи і повісті (“Історія радості” І. Ле, “Аванпости” І. Кириленка, “Київ” Н. Рибака, “Шлях па Київ” С. Склярснка, “Артем Гармаш” А. Головка та ін.) з обов’язковим позитивним образом більшовика і засудженням “українських буржуазних націоналлістів” (українців, які усвідомлювали свою національність і прагнули незалежності батьківщини)..
Найкращі твори 1930-х рр. (“Вершники” Ю. Яновського, “Людолови” 3. Тулуб, “Майстри часу”, “Свіччине весілля” І. Кочерги, кіноповісті О. Довженка, окремі поетичні твори М. Рильського, В. Сосюри, Л. Первомайського, М. Бажана) були за своїм духом і стилем лише кволим відгомоном епохи 1920-х рр.
Помітне місце в історії української літератури 1920 – 1930-х рр. посіла “Празька школа”, основу якої у столиці Чехословаччини склали поети молодшого покоління емігрантів (Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Юрій Клен та іп.). “Пра-жани” прагнули своїми творами сформувати новий тип українця, сильної та вольової особистості, яка була би спроможною збройно вибороти незалежність України. Помітний вплив па творчість поетів “Празької школи” справила ідеологія “інтегрального націоналізму” Д. Донцова.
Духовно близьким до “пражан” був прозаїк У. Самчук, який у своїй творчості спирався на традиції класичного європейського реалізму XIX ст.
До окремих постатей в українській літературі 1930-х рр. належать Б.-І. Анто-нич на Західній Україні та В. Свідзипський в УРСР. У час, коли загальні тенденції літературного процесу були позначені протистоянням двох ідеологій, ці поети творили справжню літературу, орієнтуючись передусім па загальнолюдські цінності та високий художній рівень.
У період Другої світової війни українські радянські письменники, відчувши патріотичний підйом та послаблення ідеологічного тиску, поряд із казенними пропагандистсько-агітаційними створили кілька вартісних мистецьких творів. Це “Похорон друга” П. Тичини, “Любіть Україну” В. Сосюри”, “Мандрівка в молодість” М. Рильського, “Україна в оті” О, Довженка, “Ярослав Мудрий” І. Кочерги, “Данило Галицький” М. Бажана тощо. З іншого боку фронту українські письменники мусили ідеологічно обслуговувати німецьких загарбників. Будь-які спроби відстоювати національні інтереси нещадно каралися нацистами (ув’язнення У. Самчука, розстріл О. Теліга, смерть у концтаборі Заксенхаузен О. Оль-жича).
Окрему сторінку української літератури цих років складає поезія Української повстанської армії.
Одним із наслідків Другої світової війни стало об’єднання західних та східних українських земель у складі УРСР та масова еміграція українські митців, які не бажали залишатися під владою сталінського тоталітарного режиму (І. Багряний, А. Любченко, В. Петров (Домонтович), Т. Осьмачка, В. Барка, І. Костецький, В. Державнії, Ю. Бойко-Блохин, Ю. Шерех-Шевельов, Г. Костюк, І. Кошелівець та ін.). Після закінчення війни вони опинилися в американській окупаційній зоні Німеччини у т. зв. таборах “Ді-Пі” (Б. Р. від англійського Візріасес! регзон – переміщена особа, утікач). У вересні 1945 р. ними було засноване творче об’єднання “Мистецький український рух” (МУР).
До складу МУРу входили І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка, В. Петров, Є. Малапюк, Юрій Клен, ІО. Косач, 1. Костецький та ін. Очолив цю мистецьку організацію У. Самчук, а головним Літературним критиком та ідеологом був Ю. Шерех-Шевельов.
МУР на певний час (1945-1947 рр.) став центром літературного життя української еміграції. Протягом чотирьох років існування МУРу відбулося кілька з’їздів, учасники яких обговорювали шляхи розвитку української літератури. Засновники “Мистецького українського руху” поставили собі за мету створити “иелику українську літературу” і продемонструвати світові, що існує нескорена -духовна Україна”. Програмною настановою письменників став “європеїзм” української літератури, що був пов’язаний зі спадщиною М. Хвильового, та антитоталітаризм, породжений необхідністю викриття цивілізованому світові зло-1 чинів сталінського режиму.
Незважаючи на значні досягнення (в рамках МУРу вийшло понад 1200 книжок і памфлетів, з них 250 – публікації оригінальних творів поезії, прози та драматургії, окремі з яких, зокрема “Тигролови” І. Багряного, “Юність Василя Шеремети” У. Самчука, “Старший боярин” Т. Осьмач-ки, “Еней і життя інших” Ю, Косача, оповідання та романи “Доктор Серафікус” і “Без грунту” В. Петрова (Домонтовича) та ін. були високоякісним внеском до української літератури), такевеличне завдання не було викопане. Після від’їзду багатьох письменників до інших країн у 1947-^1949 рр. МУР автоматично припинив своє існування. На зміну йому 1954 р. у США постала нова організація “Об’єднання українських письменників в екзилі (вигнанні) “Слово”, яка проіснувала до 1991 р.
В УРСР у повоєнний час період відносної творчої свободи закінчився черговим погромом української літератури. 1946 р. вийшли постанови ЦК КП(б)У “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури”, “Про журнал “Вітчизна”, “Про репертуар драматичних театрів УРСР і заходи до його поліпшення”, в яких провідні діячі української радянської культури були в черговий раз звинувачені в розповсюдженні національної ідеології. Це поєднувалося з інспірованою Й. Сталіним кампанією боротьби з “безрідним космополітизмом”, що, фактично, було початком брутального цькування та репресій проти євреїв.
Були розкритиковані роман Ю. Яповського “Жива вода” і вірш В. Сосюри “Любіть Україну”. Зазнали звинувачень в “українському буржуазному націоналізмі” О. Довженко, М. Рильський, І. Сенченко, П. Паич, у космополітизмі – Л. Первомаиськии та іп. Була навіть піддана критиці за “націоналістичні ухили” “ідеологічно витримана” схе-; мою російської імперської історичної міфології опера “Богдан Хмельницький” на лібрето тодішнього голови СРПУ О. Корнійчука.
На тлі сірих і невиразних соцреалістичних творів справжньою подією стала поява роману О. Гончара “Прапороносці” (1946-1948). Попри певну заідеологізованість, твір О. Гончара вирізнявся потужним лірико-романтичиим струменем та відсутністю традиційного для української радянської літератури класового “самоїдства”, тобто негативного зображення національно свідомих українців.
Після смерті Й. Сталіна (1953) та XX з’їзду КПРС (1956), на якому тодішній радянський керівник М. Хрущов з метою збереження і часткового реформування комуністичної системи розкритикував сталінські методи керівництва країною, відчулося певне послаблення ідеологічного тиску на українську літературу. Посмертний вихід “Зачарованої Десни” О. Довженка (1957) та “Мисливських усмішок” Остапа Вишні (1958), в яких ігнорувалися ідеологічні схеми соціалістичного реалізму, знаменували кінець доби сталінського тоталітаризму та початок нового періоду української літератури.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)