Пимон герой однієї сцени, п’ятої картини трагедії. Роль П. відносно невелика. Однак функція цього персонажа в розвитку сюжету, у зчепленнях ідей, образів – важлива й значна.
Колізія трагедії в сцені з П. одержує істотні прояснення. З оповідання Шуйского в першій картині відомо про царевбивство, доконаному в Угличу, названий його винуватець – Борис Годунов. Але Шуйский – свідок непрямий, що застав на місці подій “свіжі сліди”.
Пимон єдиний серед персонажів очевидець, що бачив своїми очами зарізаного царевича, що чув власними
У тих же поняттях мислить і Воротынский, хоча його реакція більше емоційна: “Жахливе лиходійство!” Зовсім інша (по тональності, за змістом) оцінка П.: “Об страшне, небачене горе!” Страшне й небаченим це горе є тому, що гріх Бориса лягає на всіх, до нього все виявляються дієприкметниковими, тому що “владыкою собі царевбивцю ми нарекли”. У словах П. не просто моральна оцінка, у якій не можна відмовити самому Годунову (борошна совісті терзають
Має бути небачене горе, що йде на Русь, “теперішнє лихо державі московському”. (“Комедія про теперішнє лихо держави московського…” – одне із чорнових назв пушкінської трагедії.) П. ще не знає, як виявиться це горе, але його передчуття робить ченця милосердним. Тому він карає нащадкам бути смиренними: пускай вони, поминаючи своїх царів, “за гріхи, за темні деянья, Рятівника смиренно благають”.
Отут виявляється істотна відмінність від “суду” Юродивого, що відмовив Борисові в молитві. Симетрія цих образів, П. і Юродивого, давно замічена й досліджена, зокрема, В. М. Що НеПам’ятає. Однак близькість персонажів не означає, що вони однаково виражають “глас народу”, “глас божий”.
Реалізм Пушкіна в тім і складається, що кожний його герой має власний “глас”. Драматургія сцени в келії Чудова монастиря будується на контрасті спокою П. (постійний епітет: “минуле спокійно й безмовно”, “його спокійний вид”, “спокійно зрить на правого й винних”) і сум’яття Григорія, чий “спокій бесівське мечтанье тривожило”.
У продовженні всієї сцени П. намагається переконати Отрепьева в даремності мирських утіх і в блаженстві чернечого служіння. Однак його спогаду про весело проведену молодість, про шумні бенкети й бойові сутички тільки розпікають уява Григорія. Оповідання ж про Димитрии, особливо необережне згадування – “він був би твій ровесник”, – провокують “дивовижну думку”, що визначить подальший хід подій.
П. як би робить Григорія в самозванці, причому зовсім ненавмисно. У теорії драми така дія називається перипетією (відповідно до Аристотеля, “зміною робиться в протилежність”). Внаслідок перипетії зав’язка трагедії затягається в драматургічний вузол.
В опері М. П. Мусоргского “Борис Годунов” ( 1868-1872) роль П. була розширена. Йому композитор (і автор лібрето) передав оповідання Патріарха (п’ятнадцята картина трагедії – “Царська дума”) про чудесне прозріння сліпого пастуха перед труною царевича Димитрия. В опері це оповідання треба після сцени з Юродивим (у трагедії – перед нею) і стає останнім ударом долі, що карає дітовбивця
(1 votes, average: 5.00 out of 5)