Парфен Рогожин – одна з найтрагічніших фігур у російській літературі. Спочатку – битий власним батьком купчик у смазних чоботах і кожусі, потім – мільйонер, байдужий до збільшення свого стану, і, нарешті, у фіналі – убивця. На перших сторінках роману, у вагоні Петербургско-Варшавской залізниці, оповідання Рогожин про себе й про зустріч із Настасьей Пилипівною – експозиція всього, що в романі відбудеться
Це збуджена сповідь незнайомим людям – про смерті батька, про те, як на батьківських похоронах “з покриву парчевого на
Достоєвський в “Ідіоті” зіштовхує й переплітає самі різні соціальні стихії – від великосвітської до самою низкою, низинної. Завдяки своєму капіталу Р. як би посередині, він вхожий у богатие будинку. Але рогожинская компанія, його постійна звита – напівкарні
Психологію злочинця, мабуть, ніхто з російських письменників не вивчив так глибоко й всебічно, як Достоєвський. Тема злочину, Сибіру, каторги раз у раз виникає на сторінках роману. Але попри все те сказати, що Рогожин – тип злочинця, неможливо. У ньому оселилося незбагненне для іншої людини почуття – насамперед до князя Мишкіну. “Невідомо мені, за що я тебе полюбив”, – було сказано при першій зустрічі, а потім це переходить у любов-ненависть, що вимотує душу
Не випадкова особа Рогожин постійно ввижається князеві. У вокзалу, у вуличній юрбі, у церкві, у крамниці ножовщика – усюди він бачить цю бліду особу й палаючі очі. Бачить, відразу забуває, потім згадує й запитує Р., він чи це був. Той не приховує: він. За бажанням Парфена вони побраталися, помінялися хрестами – Р. начебто відвів від себе страшну думку, попросив матір благословити свого названого брата.
Мишкін, бродячи по місту, переконує себе, що Парфен “на себе обмовляє; у нього величезне серце, що може й страждати, і співчувати. Коли він довідається всю істину й коли переконається, яке жалюгідна істота ця недоумкувата, ушкоджена, – хіба не простить він їй все колишнє, всі мучення свої? Хіба не стане її слугою, братом, іншому, провидінням? Жаль осмислить і навчить самого Рогожина…” Така логіка Мишкіна, і в ній світло його душі.
А Р. у цей час уже заносить над князем ніж. “Парфен, не вірю!” – встиг крикнути Мишкін і впав у падучій. Припадок урятував йому життя
У Рогожина темна, звірина душа. Вдивившись у портрет його батька, Настасья Пилипівна помітила, що Р., якби гроші полюбив, то “не два мільйони, а мабуть, і десять зібрав, так на мішках своїх з голоду б і помер”. Але трапилася “напасть”, одна пристрасть підмінила іншу, і все життя Парфена переломилося.
У страшних мученнях, не знаючи, що робити, щоб ці борошна, св і чужі, припинити, він іде на вбивство. Фінальна мізансцена страшна: у тіла мертвої Настасьи Пилипівни ночують в обнимку, як два брати, Мишкін і Рогожин
В “Висновку” Достоєвський розповідає, що під час судового процесу Рогожин був мовчазний, нічим не підтвердив думки свого адвоката про запалення мозку, навпроти, ясно й точно пригадав всі дрібні обставини події, а строгий вирок вислухав суворо й “задумливо”. Після цього автор швидко згадує, що багато інші, звичайні, герої його роману “живуть як і раніше, змінилися мало, і нам майже нема чого про їх передати”. Так що характер і доля Р., Настасьи Пилипівни, Мишкіна явно відстороняються від ряду звичайних
(2 votes, average: 4.50 out of 5)