Улітку, коли гостювала у бабусі, я спостерігала трохи сумну картину. Качка висиділа 12 каченят. Одне каченятко виявилося кривеньким.
Від самого початку на подвір’ї кривенькому каченяті не було життя. Його дзьобали і кури, і дорослі качки, а за ними й малі каченята. Іноді бідолашне каченя крякало від болю і незграбно намагалося ухилитися від кривдників. До тарілки з кашею малому важко було проштовхнутися. Я помітила, що й мати-качка не жаліла бідолаху. Коли вона вела свою сімейку до водойми, ні на мить не зупинялася, щоб зачекати кривеньке
Я, звичайно, як могла намагалася захистити бідолашне створіння, окремо годувала його. Але змінити жорстокі правила пташиного двору даремно було й сподіватися.
Мені пригадався цей сумний випадок з каченям, коли я читала оповідання Спиридона Черкасенка “Маленький горбань”. Прикро те, що ми, люди, за деяких обставин мало відрізняємося від представників пташиного двору. Герой оповідання С. Черкасенка – маленький горбань Павлик.
Він хоче гуляти з дітьми і бути рівноправним у їхньому товаристві. Хлопчики його не приймають до гурту. Доводиться сидіти неподалік зі своїм мудрим дідусем Антипом.
Павликові теж хочеться побігати з м’ячем разом, з хлопчиками. Але його там б’ють і ображають. З дівчатками йому добре, вони його не ображають.
Дівчатка з цікавістю слухають його казки, дивовижні сни. І грають з ним у крем’яхи із задоволенням.
У Павлика чутливе серце. Йому жаль бідолашного зайчика, якого вижила з хатини Коза-Дереза. Та він не тільки жалісливий, а й сміливий, справедливий хлопчик. Він заступився за хлопчика, якого повалив на землю Захарко.
У степу діти паличками намітили жайворонячі гнізда, щоб потім забрати з них пташенят, але Павлик був проти цього. Він розповів одноліткам, що не треба забирати з гніздечок пташенят, бо матері будуть плакати. А коли його не послухали, Павлик повисмикував мітки. Захарко розсердився і дуже побив Павлика.
Малий знепритомнів. Дідусь на руках приніс Павлика і поклав у ліжко. Він сумно розмірковував над майбутнім онука. Наступного ранку привів до ліжка Захарка. Він сказав Павликові, що той може побити Захарка.
Та Павлик попросив дідуся не карати Захарка, бо він насправді добрий хлопчик. Дідусь залишив обох хлопчиків і пішов по матір Захарка. Коли дорослі переступили поріг кімнати, Павлик і Захарко грали у крем’яхи і весело сміялися.
Побачивши цю картину, мати розбишакуватого Захарка не втрималася від сліз радості.
Підсумовуючи свої роздуми скажу ось що. Це добре, що у Павлика є великий запас внутрішніх сил і благородства. Він самотужки зміг налагодити місток до сердець своїх ровесників.
А чому б здоровим людям самим не налагоджувати місточки до сердець людей з фізичними вадами? У будь-якому разі я цього прагнутиму.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)