Боротьба І. Франка за єдину українську літературну мову
Комплекс питань щодо мови й нації в аспекті світобачення Франка розглядаємо на тлі тих національно-мовленевих процесів, що були характерні для України наприкінці XIX ст.
На початку літературної діяльності Франка у Східній Україні вже було закладено міцні основи української літературної мови. У Галичині ж точилася “азбучна війна” між москвофілами та народовцями.
У Львові Франко також дотримувався фонетичного правопису, невід’ємно пов’язуючи його з народною мовою.
Могутню підтримку Франкові в боротьбі з москвофільським “язичієм” надав М. Драгоманов своїми листами до редакції “Друга”.
У 70-х роках XIX ст. розпочиналася дискусія з приводу “проблеми шляхів розвитку української літератури рідною мовою”, яка точилася впродовж тривалого періоду.
Виступи Франка у справі правопису не були звичайною “війною з буквами”. Це була надзвичайно важка праця в галузі створення демократичної культури в Галичині.
У статті “Літературна мова і діалект” І. Франко висловлює думку про те, що галицькі письменники повинні писати мовою І. – Котляревського,
Проте в умовах державної роз’єднаності українців у цей період І. Франко слушно обстоював право галицьких письменників на окремі елементи місцевої мови в своїх творах у потребах реалістичного зображення життя галицького населення.
Франко виступав за єдність української літературної мови на широкій основі говірок Наддніпрянської України, розраховуючи, що в подальшому своєму розвитку вона вбиратиме в себе і значний лексико-фразеологічний матеріал говорів української мови, мовні скарби всіх територіальних груп українського народу.
Отже, у процесі формування і становлення єдиної української літературної мови на народній основі Франкові належить виняткова роль. Він послідовно утверджував думки про те, що мовні питання повинні підпорядковуватися загальнодемократичному визвольному духові за права українського народу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)