ПОЕЗІЯ І Поезія, друже, всюди є – І в людях, і в природі, І, поки чоловік жиє, Її умерти годі. Вона сміється на устах Маленької дитини, Вона летить до нас у снах, Як вітер з верховини.
Вона нам працю солодить, Співає при роботі, Алмазом ясним мерехтить
В кривавім людськім поті. Вона у бурі, в реві фаль, В збіжжях-ланах на полю, Вона і там, де гостра сталь
Мигтить, б’ючись за волю. Вона в дощі, в снігу, в імлі, В курнім осіннім димі – Найменше ж, друже, єсть її
В химернім ритмі й римі. ІІ Коли тобі говорять, Що хоч і не найгірші Поезії ти
Так все ж вони – лиш вірші; Що в віршах твоїх годі Стрінути щось нового І що таких поетів,
Як ти, на світі много; Коли тобі говорять, Не слухай того, брате, А критикові свому
Ти можеш так сказати: Думаю – добре б було, Добродію учений, Коли би ви весною
Пішли у гай зелений Й послухали, як вітер З листками розмовляє, Як пахнуть свіжі квіти, Як соловій співає;
Як в лузі на калині Кує зозуля сива, Як хмара по блакиті
Мандрує білогрива; Як буря табунами Гуляє по долині,
Як дзвонять на тривогу Дзвіночки темно-сині; Й поглянули, як з глуші, З веселкою на скрані, Стрійна в імлу перлисту
Виходить
На щось зовсім нового. Бо квіти, птахи, хмари – Одна краса, та й годі! Лиш фялків не садіть ви
З цибулею в городі. . . . . . . . . . . . . . . . Поезія правдива Цвіте в душі, як весна,
Й таємно творить дива, Задумана, чудесна.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)