Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. “Дніпро”, 1978. – 384 с. – С. 380-382.
Опинившись на Місяці, вона все роззиралась, захоплювалась:
Ніколи не думала, що тут так гарно!
Він водив її безконечними тунелями Лунополіса, показував поверхневі споруди, що прозорим склепінням підпирали чорне, всіяне зорями небо.
– А ходити як легко, сину!.
Голос у матері дзвінкий, зовсім ще молодий – може тому, що вона співуча? Скільки й пам’ятає, любила співати. На свята, приймаючи гостей, співала весело, з
А зараз в її голосі було щось таке… чи незвичайне, чи що… Може, це її так схвилював переліт до Місяця? Він вслухається в цей до щему рідний голос і ніяк не може визначити, які модуляції додалися…
– А в нас цвітуть сади. Якби тільки приморозки не впали… Урожай буде!.
Приїдеш у відпустку цього літа?
Хотів сказати їй про експедицію, слова ледь не злетіли з кінчика язика, але встиг погамувати їх. Навіщо тривожити матір? Тривожити… Ага, он воно що: в її голосі чується
Невже здогадалася, що це – прощання? Чи, може, інтуїтивне?
– Хоч тут і легко ходити, – сказав матері, – але відстані немаленькі. Лунополіс займає більше ста квадратних кілометрів. Давайте, мамо, трохи під’їдемо.
Доріжка, помережана смугами зеленого пластика, понесла їх лункими тунелями, високими печерами, стіни яких іскрилися в світлі кварцових ламп. На поверхню їх виніс ескалатор. Мати мовчки дивилася на велетенське шатрище, яке квіткою конвалії накривало кратер, діаметром не менше кілометра.
– Майдан здружених націй, – пояснив матері. – Після роботи сюди сходяться американці, росіяни, поляки, українці, французи… Всі, хто працює в Лунополісі. А он до озера пішла група туристів.
Поплавати на Місяці – от екзотика!
– Е, в Дніпрі, мабуть, краще. Ось як буде тобі відпустка…
“Найдорожча, ненаглядна моя мамо… – подумки звертався до неї. – Коли-то мені випаде побувати на Землі, та чи й випаде…”
Хоч мати й тамувала тривогу, ховала її глибоко в серці, але вона відчувалася і в інтонації, і в погляді, і в зітханнях, які часто виривалися з грудей. Та навіть усмішка якось не так освітлювала материне миле, рідне лице, якого вже торкнулись літа.
Коли оглядали панораму астродрому, де в чорну глибінь космосу націлились два кораблі висотою з Останкінську телевізійну вежу, мати знову зітхнула.
– Що то?
– Кораблі далекої дії, мамо. Готується експедиція до сусідньої планетної системи.
Примруженими очима дивилась на ті ракети, а там порались монтажники, снували, як мурахи, зовсім дрібненькі на такій відстані.
Тихо сказала:
– І чого летіти хтозна-куди? Навіщо наражатись на небезпеку?
– Це надійні кораблі, мамо.
– А хіба не доцільніше було б спочатку повністю опанувати Місяць, зрештою всі планети Сонячної системи, а тоді вже…
Тепер він зітхнув.
– Звичайно, якась логіка в цих міркуваннях є. Але…
– Але що?
– Ну, хіба я знаю…
Ох, як йому кортіло розповісти про цей омріяний політ, про те, як він хвилювався, проходячи відбіркову комісію! Але стримався. Це ж останнє побачення перед стартом, останнє, – навіщо ж його затьмарювати?
Мати – це ж мати, зараз почне свої жалі… А так йому просто приємно, радісно слухати її. Нехай говорить що завгодно, йому аби чути, сприймати, всотувати в душу цей рідний, єдиний серед мільярдів голос.
– Ти, гадаєш, чому людина приживається на Місяці? – філософствувала мати. – Бо перебуває у сфері тяжіння рідної Землі, рідного Сонця. Це ж простір, відведений нам природою! А покинути своє Сонце…
Хто його зна, що може статися…
Він слухає й слухає, наче п’є джерельну воду десь на Землі, в тіні дерев.
А мати показує очима на величну голубу кулю і, притишивши голос, продовжує:
– Поглянь, сину, це ж чудо… Пливе в просторі Земля, сама собою, он бач, снігова шапка на полюсі, а як виблискує океан… Колиска життя!
То як же це так – узяти й покинути оцю дивовижу, оцю красу?.
Цієї миті йому наче відкрилися очі, поглянув на рідну планету інакше, по-новому, і вона постала перед ним як прекрасне видиво, як справжнє чудо природи. Досі незнане почуття охопило всю його істоту – аж серце защеміло.
– То коли ж у тебе відпустка?
– Не знаю, мамо… Тому ж і запросив, що не знаю. Невідомо, коли побачимось…
А сам добре знав, що відпустки вже не буде. І матір бачить востаннє. Холодок далекої – ой, якої далекої! – мандрівки вже наповнював йому груди.
– Постарайся хоч на осінь, – благально каже мати. – Саме яблука, груші… Та й кавуни…
– Гадаєте, мені не кортить походити босому по землі?
– От і походиш. Погостюєш у родичів, товаришів.
Ні, мати і в думці не припускає, що син помчить у космос і вже ніколи не побачить своїх близьких.
– А ставок наш поглибили – скільки там риби!. Ти ж любиш рибал…
– Чергового оператора на вахту! – пролунало з динаміка.
Торкнувся кнопки, екранчик погас, змовк материн голос.
– Іду!
Він частенько прокручує цей запис, і наче знову ходить з матір’ю по Місяцю, бачить рідну планету. Бо вони таки покинули своє Сонце, навіть у телескопі воно видніється звідси зірочкою 12-ї величини. А Землі вже давно не видно.
Чому вони полетіли? Може, тому, що молоді. І людство молоде.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)