Бережний Василь. Істина поруч. – Радянський письменник, Київ, 1968.
У маленькій герметичній радіорубці космічного корабля згорбилася дівчина. Тісно, як тут тісно! Раніше вона не помічала цього, а зараз ніби зійшлися всі шість площин, що відгородили її від усього світу, і от-от стиснуть, розчавлять… І апаратура давить їй на груди, а ті кілька кубічних метрів повітря, що наповнюють рубку, важким тягарем лягли на плечі… Важко, ой як важко в Людмили на душі!
Рука, наче олов’яна, не здіймається ввімкнути передавача… Яке б це було щастя,
“Політ Петра Яворовича продовжується успішно! Космонавт зробив навколо Венери кілька витків, сфотографував поверхню планети… Всі його повідомлення записуються на магнітну котушку. Передаю останній запис…”
Аби ж то… Ну, де ти, де ти, Петре?! Що з тобою?
І як переживе мати?. Людмила уявила добре просте обличчя Петрової матері – вона і всміхалась, і плакала, прощаючись із сином. Ця радіограма може вбити її… Треба попередити, щоб поки що не давали…
Яка все-таки жорстока природа! Ох, Петре, Петре…
Гуляли
Тісно в рубці, тісно без нього в усьому світі.
“Та чого це я так? – дорікнула собі в думці. – Адже ще не все втрачено, ще є шанс… можливо – один із ста, але ж є! І дисципліна лишається дисципліною, раз наказано передати, то чого ж ти ждеш? Якого чуда сподіваєшся?”
Примусила себе ввімкнути передавача. Клацнув умикач, байдуже глянуло зелене око індикатора, і мікрофон вишкірив решітку. Почала повільно, розділяючи слова на склади, передавати радіограму:
“Зем-ля, Зем-ля. Я – “Астероїд”. Льотчик-космонавт Петро Яворович стартував з “Астероїда” в розвідувальний політ над Венерою. Останню радіограму від нього одержано, коли ракетоплан потрапив у район сильної грози. Минуло триста шістдесят годин, зв’язку нема.
Можливо, апарат пошкоджений. Запасів продовольства, води і кисню на борту літака було на п’ять діб. Прошу дозволу зійти з орбіти супутника і посадити “Астероїд” на поверхню планети.
Керманич експедиції…”
Зрадлива сльоза скотилася по щоці і впала на папір. Людмила кидала у мікрофон слова і плакала, плакала від важкого горя. Але ніхто цього не бачив, крім тісної радіорубки…
ЗУСТРІЧ З ПЛАНЕТОЮ
Коли ракетоплан “Метеор” катапультували з ангара “Астероїда”, він деякий час летів поблизу свого космічного авіаносця. Петро Яворович, поклавши руки на штурвал, поглядав на блискучі ілюмінатори, сріблясту обшивку космічного корабля. Подекуди на ній з’являлися чорні смуги, різкі подряпини і бурульки наплавленого металу. І не дивно: який простір пронизав “Астероїд”!
Хоча, як на масштаби планетної системи, відстань між Землею і Венерою невеличка,- уявити десятки мільйонів кілометрів цієї прірви неможливо. Занадто вона глибока і широка. Пройнята фотонами, пронизана потоками корпускул і дрібними метеоритами, скована неймовірним холодом, ця прірва смертельно небезпечна для людини.
Але що може зупинити бунтівливий дух? Стрибок зроблено. Тепер до поверхні Венери – рукою подати.
Яворович мусить пробити оболонку хмар (не прилягають же вони до самісінького грунту чи там поверхні океану!), мусить політати над самою планетою, знизившись настільки, наскільки буде можливість, зробити серію знімків і знову вийти на орбіту.
Петро відсунув шторку шолома і подивився вниз. Біла, сліпучо біла поверхня хмар. Наче безкрая снігова рівнина. Така сама, як і над Землею. Навіть з цієї запаморочливої висоти видно темніючі складки, цілі гірські хребти з округлими вершинами.
Подібну панораму Петро бачив на Землі не раз і не двічі. Але… Там, бувало, летиш понад хмарами і – гульк – засиніє просвіт, побачиш поля в сизому мареві, звивистий шнурок річки.
А тут вони вже десятки разів обкружляли планету – і жодного просвіту, найменшої прогалинки в суцільних, непорушних континентах водяної пари. Щось величне і зловісне відчувається в цих залитих сонцем просторах.
Пілот бачить, як там, далеко внизу, біжать майже поряд дві тіні: одна велика, від “Астероїда”, а друга маленька – від його “Метеора”. Біжать, підскакують, зникають у “венерійських” тінях і знову вириваються на світле. Наче обмацують цю непроникну сферу, що приховала поверхню планети. “Нічого, – думає Петро, – проб’ємося. Ось тільки буде команда – так і ринемось…” Він мав на увазі себе і свою машину, якій доручив життя. З чоловічою ніжністю стиснув сегмент штурвала.
Варто лише ненадовго запустити двигуна і спрямувати “Метеора” по дотичній траєкторії, як він спочатку сяде на свою тінь, а потім почне занурюватись у м’якість хмар…
– Ну, як самопочуття, Петре? – пролунав голос у навушниках.
– Бадьоре. Я готовий.
– Ну що ж, на часі. Можна починати спуск.
Петро закрив шторку шолома, перевірив кисневий апарат.
– Іду на спуск!
І натиснув кнопку стартера. Запрацював гальмівний двигун.
– Щасливо!
До навушників долетіло приглушене, далеке гудіння. Петро відчув легкий поштовх у груди, дрібне тремтіння корпусу “Метеора” і злегка повернув штурвал. Втрачаючи швидкість, ракетоплан пішов на зниження. Петро заглушив двигуна.
Тепер космічну швидкість свого апарата він мусив погасити в густій атмосфері Венери. Звичайно, Яворович добре знав, як це небезпечно. Зануритись одразу в венерійські хмари – це однаково, що вдаритись об скелю.
Якої б не був міцності ракетоплан, він не витримає такого удару. Отож і вирішили гальмування провадити обережно, зачіпаючи спочатку лише вершечки хмар, їхню розріджену бахрому.
Снігова пустеля наближається. Яворович до хрускоту в пальцях стиснув штурвал. “Метеор” черкнувся кострубатої газової поверхні – увесь його корпус загудів, як дзвін. Здавалось, фюзеляж ковзнув по нерівному, горбкуватому шосе.
Ковзнув і підскочив угору, наче камінь, кинутий на воду Потім ще раз, ще… Швидкість падала, хоч і повільно, але падала.
Тільки після двох витків навколо планети Яворович вирішив розпочати занурювання в хмари. Металеве тіло ракетоплана вібрувало під натиском щільної атмосфери. Яворович пронизав уже кілька кілометрів товщі хмар, а їм кінця й краю не видно.
Швидкість різко зменшилась. Інколи Петрові здавалось, що вона впаде до нуля, і апарат зависне в хмарах, мов голка у ваті.
До поверхні планети залишилось шістнадцять кілометрів, коли Яворович побачив на індикаторі кругового спостереження плетиво електричних розрядів. Сліпучі зигзаги спалахували якраз по курсу ракетоплана. Незабаром загриміли грізні обвали звуків. Тепер уже грозу видно було і без індикатора. Непривітними салютами зустрічала Венера космонавта.
Яворович ввімкнув рацію, у навушниках затріщало. Заговорив у мікрофон:
– Попереду сильна гроза. Блискавки. Грім.
– Постарайтесь обійти, – почув крізь шум і тріск знайомий голос Керманича.
– Іду в піке.
Петро ввімкнув головний двигун і ринувся вниз. Тепер за ревом дюзи не чути було грому, але рожеві нитки розрядів видно було і спереду, і внизу, і з боків. Наче якийсь розгніваний велетень закидав сітку, щоб спіймати оцю зухвалу вогнедишну рибину. Була мить, коли Петро подумав, що перехитрив того ловця: сліпучі зигзаги віддалилися. Та нараз бабахнуло так, що перекрило рев двигуна.
В кабіні затанцювали тіні, і Петро побачив на правому крилі велику розпечену кулю. “Оце так гостинець! – промайнула думка. – Куляста блискавка, шмат плазми…” В ту ж мить він збільшив швидкість, і куля оглушливо вибухнула позаду.
– Алло! Алло! – загукав у мікрофон. – Район грози пройшов. До поверхні планети лишилося…
Петро з жахом побачив, що стрілка альтиметра стоїть на нулі. Кинув швидкий погляд на локатор – не працює. У навушниках нема навіть найменшого потріскування. Скільки ж до поверхні?!
Заглушив двигуна. Гарячково забилася думка: якщо перед початком грози було шістнадцять, то зараз… зараз може бути десять, ну, вісім, чи сім… Зітхнув полегшено: все-таки до поверхні ще далеко.
Почав виправляти курс по пам’яті. Хмари порідшали, але видимість надзвичайно погана, буквально п’ять-сім метрів. У таких умовах дуже легко втратити орієнтацію.
Саме цього Яворович побоювався найбільше. “Може, я лечу прямовисно до поверхні? – холодком проповзла думка. – Ех, повернутися б оце на “Астероїд”, замінити прилади…” Повернутися… І це зараз неможливо: невідомо, де верх і де низ…
На екрані індикатора кругового спостереження – сіра, незрушна пелена. Сліпий політ продовжувався і, як здавалося Петрові, продовжувався безконечно довго. Він потер долонею чоло, з тривогою подумав, що зникло відчуття часу. І в одну мить уявив те, що зараз відбувається, наче подивився на все це збоку.
Там, у широкому зоряному космосі високо-високо понад хмарами Венери поблискує ілюмінаторами “Астероїд”. У густому клубочінні хмар падає, вже захоплений тяжінням планети, невеличкий ракетоплан, а в його кабіні сидить молодий пілот у скафандрі і не знає, де низ, а де верх… Не знає?
Петро раптом відчув напрямок падіння, повернув голову і, побачивши в який бік зникає клоччя хмар, переконався – здогад його правильний.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)