Бережний В. П. Лабіринт: Наук.-фантаст. повісті та оповідання. – К.: Рад. письменник, 1986. – 263 с. – С. 4-22. I.
У присмерку великої зали овальний екран прогностичної машини здавався ілюмінатором, крізь який ці двоє спостерігали зоряний світ. Вони сиділи у зручних кріслах, ніби в космічному кораблі, неквапливо розмовляючи, як воно годиться батькові з дочкою.
– Я вже тобі розповідав, а зараз ти сама все бачиш. – Сивоусий батько кивнув у бік овалу, повного зірок.
– Те кулясте скупчення, тату, в мене в голові чи не з дня мого народження.
– Ситуація змінилась, люба Соул. Скупчення, може б, і пройшло крізь нашу Зоряну систему, не порушивши її динамічної рівноваги, але… з’явився новий грізний фактор. Зверни увагу на отой блідий туманець з лівого боку.
– Так, бачу.
– Зараз машина покаже, що буде через століття.
У батьковому голосі почулися сумовиті нотки. Соул пильніше глянула на його стомлене обличчя. Враз щемливе відчуття ворухнулось у серці: старість, підступає старість…
Може, тому він і проймається смутком?
– Астрономія вас, мікробіологів, не цікавить,
Ймовірність виживання нашої планети в цих умовах дорівнює нулю.
“Ось що його пригнічує, – подумала Соул. – Але ж ми й так приречені на смерть самим життям…”
– А може, все-таки… є шанс?
– Поглянь, як та хмара поглинає зірки і планети… Це хижий левіафан, який не знає жалю. А якщо висловлюватися науково, то це трете тіло захоплене двома іншими, які зближуються.
Дія закону всесвітнього оновлення.
– Що ж, виходить, секта Чорної Троянди має рацію? Наближається кінець світу?
Батько тяжко зітхнув і деякий час мовчав, не відриваючи погляду від освітленого овалу. Внизу на екрані миготіли цифри – десятиліття близького майбутнього. Воднева хмара мчить із субсвітловою швидкістю. Ось через дев’яносто років крилом черкає їхню галактику… Сто сімдесят один рік – і рідна планета тоне в білому тумані…
Температура катастрофічно падає, атмосфера зникає, замість неї водень, водень…
Нарешті обізвався:
– Сама ж бачиш – катастрофа невідворотна, і станеться вона через сто сімдесят один рік – прогноз точний, я вже перевіряв.
Голос його звучав рівно, монотонно, навіть байдуже. Соул аж здригнулася. Що це з ним сталося?
Чи піддався апатії?
– А переселення… Невже немає ніяких проектів?
– Бачиш, дівчинко, хоч ми й вийшли в космос, але… – Він знову зітхнув. – До найближчого зоряного острова щонайменше сто світлових років. Світлових, розумієш? Якби кораблі помчали із швидкістю світла, тоді частина мислячих, можливо, врятувалася б. Та це нездійсненне.
– Отже, Чорна Троянда…
– І не думай, доню, про тих… панікерів, страхополохів. “Кінець світу! Розтринькуй життя! Хай панує смерть!” Гидке блюзнірство…
Батько вимкнув екран, у залі спалахнуло світло. І тепер Соул побачила: на обличчі в нього – ніякісінької апатії, очі зблискують енергією, аж сяють.
– Це серйозне випробування для нас. Мусимо знайти вихід із безвиході. Треба врятувати Життя!
Зрозумій: це – наш обов’язок, наша місія…
Пружно підвівся з крісла, заходив по голубому килиму.
– Але ж ви кажете – альтернативи нема, то як же…
– Ні, я такого не казав, – махнув рукою батько. – Хоча ми, ну, твоє покоління, – останні на цій планеті, проте надія на збереження Життя є. Воно мусить відродитися в іншому місці, хоча й через мільйони років…
– Останні… – повторила Соул, аж тепер усвідомлюючи увесь трагізм становища. Провела рукою по чолу, ніби знімаючи павутину. – Не віриться. Невже так і буде?
А я ж мріяла про сім’ю…
– Наш електронний мозок ще не підводив. Прогноз безпомильний… Хоч для нас і жахливий.
Тут нічого не вдієш, це треба сприймати як належне і… братись за роботу.
– За яку роботу?! – скинулися в неї брови, а подиву в очах було стільки, що батько посміхнувся.
– Завдання… ну, як тобі сказати… – Він знову сів у крісло, повернувся до неї лицем. – За шкалою Часу виходить, що життя у пій Галактиці найперше з’явилось саме на нашій планеті. Тут найраніше створилось те сприятливе середовище, в якому спонтанно виникли живі клітини. Ніякої однієї праклітини не було, в бурхливому процесі Життя вони конденсувались мільярдами і – одночасно… Втім, цю теорію ти знаєш. Я хочу звернути твою увагу ще на один аспект.
Різноманіття живих форм. Життєва енергія так і бурунить, втілюється то в рослину, то в тварину, комаху, птаха, то в мислячу істоту. Але подумай: якби цей процес був стихійним, то число живих форм було б нескінченне, і Природа являла б собою конгломерат випадковостей. Форми живих тіл ніколи б не повторювались, а, розпадаючись, давали б усе інакші й інакші конфігурації.
Не було б видів. Насправді ж різноманіття живого кінечне, і розвивається воно згідно Закону Інформації, тобто – спадковості. – Він передихнув, облизав пошерхлі губи. – У мене таке враження, що хтось засіяв нашу планету, може, ті, що завершили свій життєвий цикл, – мислячі з іншої зоряної спіралі. Я над цим довго міркував… Засіяли…
Передали нам естафету Життя…
Таким натхненним Соул його ще не бачила.
Говорив жестикулюючи, піднесено, швидко, ледве встигаючи за плином думок; наукові гіпотези розцвічував художніми образами, вдавався до метафор. В її уяві поставали картини інших просторів, інших часів… Ті мислячі не підкорилися обставинам, перекинули міст через океани років і… відродилися для нового життя!
– То, може, ми… і є вони? – прошепотіла Соул, вражена здогадом. – Інколи мені здається, тату, що я вже була…
– Я теж фіксував це відчуття. І не один раз. Може, це залишкова пам’ять? Як би там не було, але я переконаний, що існує всезагальна єдність Життя. У масштабах Всесвіту.
Виноградна лоза оповиває Галактики…
Болісна гримаса з’явилась на обличчі дівчини, але тут же й зникла.
– Яка ж… конкретна програма?
– Оце діло. Я так і сподівався, молодчина. – В його очах з’явився теплий усміх, а в словах забриніла ніжність. – Коротко щодо програми. Ви у своєму науковому осередку методами генної інженерії створюєте таку структуру генетичного коду, яку можна буде вкоренити в анаеробні[1] бактерії.
В тому коді мусите зашифрувати все живе… А я тим часом через Головне Наукове Товариство добиватимусь створення апаратів для доставки тих організмів у Далекий Космос… Сама розумієш, це не прості контейнери.
– Та інженери справляться… А от універсальний код…
– Стривай. Теоретично такий генетичний код можливий?
Повагавшись, Соул ствердно хитнула головою:
– Теоретично – так.
– Ну от і працюйте. Колектив у вас великий, дружний, завзятих дослідників та експериментаторів не бракує, то чого ж… Потрібні будуть додаткові кошти – звертайтеся, асигнуємо.
Я тільки хотів би, щоб наслідки досліджень зосереджувались у твоїх руках. І ніяких розголошень, оскільки не виключена можливість ексцесів…
– Маєте на увазі Чорну Троянду?
– Авжеж.
Соул тяжко зітхнула, нервово закрила очі долонями і, не стримавшись, заплакала. Щемкий жаль до себе раптом переповнив їй серце. Усе ж пропало, полетіло шкереберть: її мрія про сім’ю, звичайні життєві радощі…
Все, все розвіялось, як міраж…
– Що з тобою? – Батько прихилився до неї, обняв за плечі. – Ти нічого не втратила – чого ж так побиватися? Навпаки, твоє життя набуває он якого сенсу! Мислячі не зникнуть, чуєш?
Ми відродимося під іншим Сонцем…
Знову й знову батько розповідав їй про перспективу, про Всесвіт як безконечну інформаційну систему, ще і ще раз науково обгрунтовував свою ідею естафети Життя.
– Все це – красиві слова… – схлипуючи проказала Соул. – А насправді – що ми можемо? Комахи… Ми – слабосилі комахи…
– Отакої! – почав сердитись батько. – Життя – це боротьба. І затям: нема в природі більшої сили, ніж мислячі!
– Абстракції, ілюзії.
Старий спохмурнів, аж вуса йому відстовбурчились. Ніякої логіки в доччиному мисленні! Щойно їй ніби все було ясно – і на тобі, майже істеричний протест…
– Послухай, доню, ти молода, сповнена сил, а що ж я повинен казати па схилі своїх літ? Уже давно мені перевалило за сто. Я охоче лягаю і з великим трудом устаю з ліжка…
Скажеш, я своє вже прожив. Нехай і прожив. То навіщо ж мені впрягатись у тяжку роботу?
Навіщо мені це напруження? Гадаєш, я не хочу спочинку?
Соул витерла хусточкою очі, тихо сказала:
– Пробачте, тату… Для мене це як грім з ясного неба.
– Заспокойся, не треба так розчулюватись. Учися керувати погодою своєї душі. Тут, певне, нам допоможе філософський підхід. Зневіра, песимізм – надто ядучий дим.
Розжени його, і ти відчуєш насолоду весен і літ, осенів і зим свого життя. Нерозумно протиставляти себе Природі, важливо усвідомити: ми – учасники великого процесу Буття. Учасники – розумієш?
– Це я розумію… – Соул зітхнула. – Тільки от сам процес уривається…
– Треба мислити, дочко, ширшими масштабами.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)