Творчість Лесі Українки є визначним явищем в історії української літератури. Талант цієї геніальної жінки був багатогранним. Леся Українка залишила чудові зразки поезії, драматургії, прози, публіцистики, художнього перекладу з багатьох мов світу.
Але я вважаю, що саме лірика є найповнішим утіленням гнучкої, часто афористичної мови поетеси, її, так би мовити, найглибинніших переживань.
Навесні 1890 року було написано вірш, якому судилося стати своєрідною візитною карткою Лесі Українки. Він називається “Contra spem spero!”, тобто “Без
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать,
І, несучи ту вагу страшную,
Буду пісню веселу співать.
Сподіватися без надії – це дійсно парадокс. Але це є ще й лозунгом, недарма назва вірша закінчується
Відкинувши сумні думи, вона перемагає осінь, яку треба розуміти алегорично.
Письменниці довелося чимало помандрувати Російською імперією та Європою. Але рідний край завжди жив у її думках. “І все-таки до тебе думка лине…” – таку назву має одна з найсумніших поезій Лесі Українки. Україна-ненька постає в цьому творі як “занапащений, нещасний край”, де панують безправ’я, злидні, відчуженість.
Кожна згадка про батьківщину завдає поетесі душевного болю, а втім, забути Україну неможливо. Як людина демократичних переконань, Леся Українка добре розуміла, що “лихо і насилля” в тій чи іншій мірі панують скрізь. Але ж горя, яке було б тяжчим за горе українське, їй не доводилося бачити. Дійсно, слід соромитися сліз, “що ллються від безсилля”.
Та їх вилито вже так багато, що цей сором утратив сенс. Як помститися за ці солоні ріки, вилиті з мільйонів очей? Леся Українка наголошує, що сльози нічого не вдіють там, “де навіть крові мало”. Цей невеликий вірш іще раз доводить, що пророцтва поетів збуваються: пройде десятиліття, потім ще одне, і Україна захлинеться в крові громадянської війни.
А може, це більш віддалене пророцтво і поетеса має на увазі наші часи, коли Україна безкровно виборола свою незалежність? Відповідь на це питання лежить десь там, у минулому, де схилялася над письмовим столом високочола жінка з красивими очима, виливаючи на папір свою тугу, розпач і гнів.
У вірші “Як я люблю оці години праці…” голос поетеси мовби притишений, вона розповідає про найпотаємніше – процес творчої праці. “Врочистую одправу починаю”, – саме так Леся Українка ставиться до роботи письменника. Час минає блискавично:
І хтось немов схиляється до мене
І промовляє чарівні слова.
А ранком згадується бабусина легенда про перелесника та про необачну дівчину, яка “не молилась, і на дзвони не вважала, і спати не лягала”. За таку провину до безсонної дівчини з’являвся перелесник і причаровував її. Про перелесника не слід згадувати проти ночі…
Для Лесі Українки ця легенда була зворотним боком творчого процесу: у кожної речі є власна тінь. Поезія “Як я люблю оці години праці…”, написана більш ніж за десять років до неперевершеної “Лісової пісні”, уже нагадує про цю драму – феєрію своєю психологічною і навіть магічною глибиною. І дійсно, недарма в передостанньому рядку поезії Леся Українка згадує про свічадо – інструмент чарівників, закоханих дівчат і всіх нічних мрійників.
Треба звернути увагу на тонке володіння технікою віршування і образними засобами поезії, притаманне Лесі Українці. Наприклад, “Стояла я і слухала весну” – прозора, ясна й гармонійна поезія. Ця чудова пора року у вірші Лесі Українки набуває майже людських рис: весна вміє говорити, співати пісень, таємниче шепотіти.
Весна не відкриває нічого нового, а лише переспівує, тобто повторює те, що людина впродовж довгих зимових вечорів уявляла собі в мріях. Дуже прості й водночас вічні почуття та відчуття володіють поетесою: “молодощі, радощі, надії” і, звичайно ж, любов.
Леся Українка справедливо вважається новатором в українській поезії. У згаданих творах вона використала різні поетичні розміри: “І все-таки до тебе думка лине…” – різностопний ямб, “Як я люблю оці години праці” – білий вірш, досить нова на той час форма для лірики. Поетеса вміла добре відчувати не лише ритм сучасності, а й ритм української мови.
Простими й зрозумілими словами, укладеними в досконалі поетичні розміри, Леся Українка доносила до вдячного читача найскладніші й найнепересічніші поривання своєї прекрасної душі.
Що ж лишається поетові після того, як покладено перо й сьогодення зазирає у вранішнє вікно лукавим оком? Мабуть, марити майбутнім, яке, безумовно, прийде й буде набагато кращим за день сьогоднішній:
Інші будуть співці по мені,
Інші будуть лунати пісні,
Вільні, гучні, одважні та горді
Поєднаються в яснім акорді
І полинуть у ті небеса,
Де сіяє одвічна краса,
Там на їх обізветься луною
Пісня та, що не згине зо мною.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)