Odі et amo. G. V. Catullus (Ненавиджу й люблю. Г. В. Катулл ) “Мертві душі”, з одного боку, епічний добуток, а з іншого боку – ліричне, завдяки безлічі авторських відступів.
Називаючи “Мертві душі” поемою, Гоголь підкреслював змістовну значимість цих відступів: по-перше, вони створюють образ автора, людини вдумливого, спостережливого, гуманного, дотепного, не дуже щасливого, але твердого у своїх моральних і суспільних переконаннях; по-друге, саме авторські відступи допомогли Гоголю виразити в першому томі свою оптимістичну віру в майбутнє
Авторські відступи в “Мертвих душах” можна розділити на кілька груп. До першого ставляться біографічні спогади й міркування автора На початку шостої глави поміщений спогад про щасливе дитяче сприйняття життя: дитина, едучи в дорожній колясці, не зауважував бруди й злиденності навколо себе, йому все було цікаво, все ново. Побачивши поміщицький будинок, він починав фантазувати про хазяїна і його сім’ю, дитячу увагу залучав і купол церкви, і незвичайний сюртук на перехожому, і товари в пришляховій крамниці.
Але тепер автор, доросла людина, байдуже під’їжджає до незнайомого місця, равнодушно
Про моя свіжість!”. Піднесено лірично звучить авторський відступ з одинадцятого розділу: “Русь! Русь! Бачу тебе, з мого дивовижного прекрасного далека тебе бачу”.
Батьківщина бачиться авторові бідної, неприютной, плоскою рівниною, без величних гір, водоспадів, заростей диких троянд і теплого моря.
Але, живучи далеко від батьківщини, в Італії, автор продовжує залишатися росіянином, його тривожить і вистачає за серце російська пісня, він постійно думає про долю своєї країни: “Але яка ж незбагненно таємна сила тягне до тебе? Чому чується й лунає немолчно у вухах твоя тужлива (… ) пісня?
Що в ній, у цій пісні? Що кличе, і ридає, і вистачає за серце? Русь!
Чого ти хочеш від мене? Який незбагненний зв’язок таїться між нами?
“. В іншому відступі втримується визнання в тім, що автор любить дорогу: вона відволікає від гірких дум, заспокоює й одночасно бадьорить: “Боже, як ти гарна часом, далека, далека дорога! Скільки разів, що як гине й тоне, я хапався за тебе, і ти щораз великодушно виносила й рятувала! А скільки народилося в тобі дивовижних задумів, поетичних мрій, скільки перевідчувалося в тобі чудових вражень! “. У главі про Плюшкине зіштовхуємося з авторським збурюванням із приводу духовного падіння людини: “И до такої незначності, дріб’язковості, гидоти міг снизойти людина!
Міг так змінитися!
Забирайте ж із собою в шлях, виходячи з м’якого юнацького років у сувору мужність, що озлобляє, забирайте із собою всі людські рухи, не залишайте їх на дорозі. Не піднімете потім! ” (гл.6). Відомо, що Гоголь кілька років викладав історію в Петербурзькому університеті, тому до біографічного можна віднести міркування про омани людства, з якими автор порівнює непослідовне поводження губернських чиновників: “Які скривлені, глухі, вузькі, непрохідні, що заносять далеко убік дороги обирало людство, прагнучи досягти вічної істини, тоді як перед ним весь був відкритий прямий шлях” (гл.10).
Нащадки сміються над минулими помилками предків, але самі надходять так само нерозумно, як їхні праотці. Ці ліричні відступи чергуються з гумористичними визнаннями автора, наприклад, у заздрості до дивного апетиту “пана середньої руки”: “Автор повинен зізнатися, що досить заздрить апетиту й шлунку такого роду людей. Для нього анічогісінько не значать всі добродії великої руки, що живуть у Петербурзі й Москві, що проводять час в обмірковуванні, що б таке поїсти завтра. Ні, ці добродії ніколи не збуджували в ньому заздрості” (гл.4).
До другої групи належать авторські відступи про літературну працю.
Це насамперед порівняння романтичного й сатиричного письменників на початку сьомої глави: “Щасливий письменник, що повз характери нудних, противних (… ) наближається до характерів, що виявляють високе достоїнство людини, що з великого виру щодня обертових образів обрав одні деяких виключень. Він окурив упоительним куривом людські очі, він чудно підлестив їм, приховавши сумне в житті, показавши їм прекрасної людини”. Такому письменникові всі плескають, його повідомляють генієм, його щиро любить публіка.
“Але не такий доля й інша доля письменника, що дерзнув викликати назовні все, що щохвилини перед очами ичего не зрять байдужі очі, – всю страшну, приголомшливу твань дріб’язків, що обплутали наше життя, всю глибину холодних, роздроблених, повсякденних характерів”. Цього письменника не визнають, відмовлять йому в доброму серці, і в чутливій душі, і навіть у таланті, його добуток назвуть “кривлянием балаганного блазня”. Суворо його поприще, і гірко відчує він своя самітність. Незважаючи на всю моральну вагу такого життя, безгрішшя, автор вибирає саме важкий шлях сатирика: “И довго ще мені визначене дивовижною владою йти об руку з моїми дивними героями, озирати життя крізь видний миру сміх і незримі, невідомі йому сльози”.
В одинадцятому розділі, як би продовжуючи міркування про сатиричного письменника, автор пояснює, що свідомо не взяв у герої поеми “доброчесної людини”: “Тому що пора нарешті дати відпочинок бідній доброчесній людині (…
), тому що перетворили в коня доброчесної людини, і немає письменника, який би не їздив на ньому, підганяючи й батогом і всім чим не потрапилося Ні, пора нарешті припрягти негідника”. Автор пояснює своє відношення до образа Чичикова: “Що він не герой, виконаний досконалостей і чеснот, це видно. Як же він?
Стало бути, негідник? Чому ж негідник, навіщо ж бути так строгу до іншим? Справедливіше всього назвати його: хазяїн, набувач”.
Чудове міркування автора з восьмого розділу про охоронців чистоти російської мови, які рішуче вимагають літературу, написану самим строгим, очищеним (без вуличних грубостей), шляхетною мовою. Але самі ці охоронці вживають і французький, і німецький, і англійський, і від них перших не почуєш жодного чималого російського слова. Автор залишає за собою волю вживати російську мову так, як уважає потрібним, хоча це може не сподобатися строгим читачам з вищого суспільства.
У третю групу входять авторські відступи про Росію й про російський характер.
Незважаючи на смутні картини поміщицького побуту й чиновницької суєти в губернському місті, незважаючи на негідника головного героя, в “Мертвих душах” виражається не безвихідний розпач, але гаряча віра в майбутнє Росії. Цей значеннєвий ефект у першому томі досягається завдяки авторським відступам У Росії, одночасно іронічно й серйозно зауважує автора якщо не погналися ще в чому іншому за Європою, то далеко обігнали її в умінні спілкуватися: “Перерахувати не можна всіх відтінків і тонкостей нашого звертання. У нас із поміщиком, що має двісті душ, будуть говорити не так, як із власником трьохсот душ, і вуж зовсім по-іншому з тим, у кого п’ятсот душ.
Словом, сходь до мільйона, а все найдуться відтінки” (гл.3). Для автора очевидно, що російські нації має мову, що є частина російського характеру й свідчить про глибокий розум, спостережливість народу. Німецькі, англійські, французькі мови гарні по-своєму, “але немає слова, що було б так замашисто, жваво, так виривалося б з-під самого серця, так кипіло й животрепетало, як влучно сказане російське слово” (гл.5). Росіянин народ виражається сильно, “і якщо нагородить кого слівцем, то піде воно йому в рід і потомство, потягне він його із собою й на службу, і у відставку, і в Петербург, і на край світла” (гл.5). За страшним миром поміщицької Росії автор почуває живу душу народу.
У поемі з наснагою говориться про народне молодецтво, сміливість, майстерність, про любов до вільного життя.
Про це думає Чичиков, читаючи список куплених селян (гл. 11): тесля Степан Пробка із сокирою виходив всю губернію, чудо-швець Максим Телятників був гордістю німця-учителя, візник ГриГорей Доїдь-Не-Доїдеш побував з купцями на всіх ярмарках, Абакум Фиров віддав перевагу каторжній праці бурлаки рабського життя в Плюшкина. Самим значним авторським міркуванням про Росію стала, звичайно, картина птаха-трійки, що завершує перший тім поеми: у ній автор запам’ятав стрімкий рух Русі, що порівнює із трійкою: “Димом димиться (… ) дорога, гримлять мости, все відстає й залишається за” (гл.
11). Письменник виразив свою надію, що Росія ще підніметься до величі й слави: “Дивовижним дзенькотом заливається дзвіночок; гримить і стає вітром розірваний у шматки повітря; летить мимо все, що не є на землі, і, косячись, постораниваются й дають їй дорогу інші народи й держави” (там же). Отже, авторські відступи надзвичайно важливі для ідейного змісту поеми. Вони створюють значеннєвий підтекст, без якого поема не існує як цільний добуток.
Строго говорячи, вся поема перейнята ліризмом (авторським відношенням), що В. Г. Бєлінський уважав більшим її достоїнством.
Гоголь писав свій добуток не як спокійний споглядальник, але як патріот Росії, що твердо вірить у її велике майбутнє й тому що жагуче ненавидить все те, що заважало її розвитку (руху до істини). Уже в самій нещадній сатирі на дворянсько-кріпосницьке суспільство виявилося критичне авторське відношення до героїв і подій, але Гоголю такого, можна сказати опосередкованого, прояву авторської позиції здалося недостатньо, і він уводить у поему авторські відступи, що прямо розкривають його думки й почуття. Той же художній прийом – ліричні відступи – має місце у романі О. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”.
Гоголь показав глибоку духовну кризу російської держави, але при цьому він почував, що за мертвими душами хазяїв життя “протягає” живаючи душу народу. “Мертві душі”, відзначав А. І. Герцен, “дивна книга, гіркий докір сучасної Росії, але небезнадійний”.
Віра в майбутнє народжується саме з авторських ліричних роздумів. З міркувань про російське слово, про волелюбність і талановитість російських людей, про долю Росії створюється другий вигляд батьківщини, вигляд живої країни, що зберегла душу навіть під владою мертводушних манилових, собакевичей і т. п. Міркуючи про власне життя й про своє письменницьке призначення, автор у ліричних відступах сам демонструє характер російської людини, згина_ не ні при яких обставинах
(2 votes, average: 3.00 out of 5)