Авторська позиція в оповіданні А. П. Чехова “Людин у футлярі”

В 80-х роках, коли Чехов писав свої оповідання, казенщина в людських відносинах проникнула в усі шари суспільства й головним правилом стало механічне, бездушне виконання запропонованих правил і норм. Повсякденна вульгарність, сірість і бруд калічать людські душі, позбавляють людини божественної іскри, безпосередності й готовності сприймати життя в найрізноманітніших формах. Проти цього омертвляння й бореться Чехов, виводячи квінтесенцію казенної бездумности в геніальному по граничній стислості й глибині образі людини “у футлярі”.

Оповідання

про вчителя грецької мови Беликове читач чує не з вуст автора, а одного з персонажів, і це не випадково, тому що подібний композиційний прийом дозволяє читачеві глибше відчути й зрозуміти основну ідею оповідання. “Футлярний” вигляд Беликова (окуляри у футлярі, парасоль у футлярі й т. д.) перетворюється в “футлярний” образ думки, почуття й в остаточному підсумку існування. Далі читач довідається, що він є не просто казенно-бездушною істотою, а силою, що давить, гнітюче й нищівне будь-яке джерело живого життя

Буркин зауважує: “От подите ж, наші вчителі народ весь мислячий, глибоко чималий,

вихований на Тургенєві й Щедріні, однак же цей чоловічок, що ходив у калошах і з парасолькою, тримав у своїх руках всю гімназію цілі п’ятнадцять років…” І це не випадково. Тиск дієво там, де є готовність йому підкорятися. Весь самодержавно-бюрократичний лад російського життя такий, що в ньому можуть процвітати тільки беликовы, тільки “беликовщина” – єдино можливий стан російського суспільства, і тому російська інтелігенція задихається в мережах “чоловічка у футлярі”, що, подібно павукові, обплутав всі сфери громадського життя. Нудний, дріб’язковий, вульгарний побут провінційного міста перетворюється в оповіданні в буття, що відрізняється бесприютностью людських почуттів і непотрібністю живого життя

“Ви чинодрали, у вас не храм науки, а управа благочиния, і кислятиною смердить, як у поліцейській будці”, – говорить обивателям губернського міста герой цього оповідання – викладач Коваленко. З появою свіжого джерела життя в гімназії ламається бездушний механізм, кінчається століття Беликова, підходить до логічному завершенню. Тепер, “коли він лежав у труні, вираження в нього було лагідне, приємне, навіть веселе, точно він був радий, що нарешті його поклали у футляр, з якого він уже ніколи не вийде

Так, він досяг свого ідеалу!” Але з відходом Беликова “беликовщина” не зникає, вона живуча, так що й саме життя залишається “не забороненої циркулярно, але й не дозволеної цілком”. Лейтмотивом оповідання є думка: “Ні, так більше жити неможливо”. “Футлярность” життя всепроникающа, і чеховська майстерність дає читачеві можливість відчути її на різних рівнях добутку

Після гнівної й емоційної тиради Івана Івановича про неможливість такого бездуховного існування ми знову чуємо глухі кроки селянки Маври, цього народного варіанта “беликовщины”, і байдужу репліку співрозмовника Івана Івановича Буркина: “Ну, уже це ви з іншої опери… Давайте спати”. І мінут через десять Буркин уже спав”.

Але якщо все-таки в душах людей зріє бажання змінити мир, прагнення до добра, якщо люди усвідомлюють безбарвність і мерзенність такого життя, то мир рано або пізно позбудеться від “футлярности”. У цьому змісті символичен фінал оповідання, коли Іван Іванович захоплюється зоряним небом, його глибиною й бездонністю, адже таким просторам потрібні велетні, люди е росіянці широтою й розмахом, а не Беликовы, Ковявкины й Подзатыльниковы.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Авторська позиція в оповіданні А. П. Чехова “Людин у футлярі”