В 80-х роках, коли Чехов писав свої оповідання, казенщина в людських відносинах проникнула в усі шари суспільства й головним правилом стало механічне, бездушне виконання запропонованих правил і норм. Повсякденна вульгарність, сірість і бруд калічать людські душі, позбавляють людини божественної іскри, безпосередності й готовності сприймати життя в найрізноманітніших формах. Проти цього омертвляння й бореться Чехов, виводячи квінтесенцію казенної бездумности в геніальному по граничній стислості й глибині образі людини “у футлярі”.
Оповідання
Буркин зауважує: “От подите ж, наші вчителі народ весь мислячий, глибоко чималий,
“Ви чинодрали, у вас не храм науки, а управа благочиния, і кислятиною смердить, як у поліцейській будці”, – говорить обивателям губернського міста герой цього оповідання – викладач Коваленко. З появою свіжого джерела життя в гімназії ламається бездушний механізм, кінчається століття Беликова, підходить до логічному завершенню. Тепер, “коли він лежав у труні, вираження в нього було лагідне, приємне, навіть веселе, точно він був радий, що нарешті його поклали у футляр, з якого він уже ніколи не вийде
Так, він досяг свого ідеалу!” Але з відходом Беликова “беликовщина” не зникає, вона живуча, так що й саме життя залишається “не забороненої циркулярно, але й не дозволеної цілком”. Лейтмотивом оповідання є думка: “Ні, так більше жити неможливо”. “Футлярность” життя всепроникающа, і чеховська майстерність дає читачеві можливість відчути її на різних рівнях добутку
Після гнівної й емоційної тиради Івана Івановича про неможливість такого бездуховного існування ми знову чуємо глухі кроки селянки Маври, цього народного варіанта “беликовщины”, і байдужу репліку співрозмовника Івана Івановича Буркина: “Ну, уже це ви з іншої опери… Давайте спати”. І мінут через десять Буркин уже спав”.
Але якщо все-таки в душах людей зріє бажання змінити мир, прагнення до добра, якщо люди усвідомлюють безбарвність і мерзенність такого життя, то мир рано або пізно позбудеться від “футлярности”. У цьому змісті символичен фінал оповідання, коли Іван Іванович захоплюється зоряним небом, його глибиною й бездонністю, адже таким просторам потрібні велетні, люди е росіянці широтою й розмахом, а не Беликовы, Ковявкины й Подзатыльниковы.