Моральне спустошення людини в оповіданні Чехова “Іонич”

В оповіданні “Іонич” Чехов намалював страшну картину: болото вульгарності засмоктує розумної та обдарованої людини, який не чинить опір впливу цього середовища. Дія оповідання відбувається в губернському місті С. У таких же містах, де життя текло нудно й одноманітно, жили вчитель Нікітін (“Учитель словесності”), доктор Рагін (“Палата № 6”), Мисаїл Полознев (“Моє життя”). Порожні й одноманітні розваги ситих і забезпечених обивателів, звільнених від необхідності працювати: прийом гостей, чаювання, карти, безплідні розмови.

Безглуздість їх життя стає причиною нудьги.

Взявши за дружиною в придане двадцять тисяч грошима та двоповерховий будинок, вчитель Нікітін став власником, поринув у світ неробства (“Учитель словесності”). Але дозвільна життя ненадовго задовольняє його. Він зрозумів, що неможливо насолоджуватися вульгарним маленьким щастям для себе серед несправедливого, невлаштованого світу. “Йому захотілося чогось такого, що захопило б його до забуття самого себе, до байдужості до особистого щастя, відчуття якого так одноманітні”.

Пересічних міста С. не турбують подібні турботи. Вони “не робили нічого, абсолютно

нічого, і не цікавилися нічим, і ніяк не можна було придумати, про що говорити з ними”. Сім’я Туркин вважалася в місті “найосвіченішою і талановитої”, але ця “талановита” сім’я позбавлена елементарного естетичного смаку.

Спочатку читач може не помітити глузливого ставлення письменника до туркині: що ж поганого в тому, що тут раді гостям і намагаються зайняти їх? Але от Віра Йосипівна починає читати свій роман. Після перших же слів: “Мороз міцнішає… – слід авторська репліка: “Вікна були відчинені навстіж, чути було, як на кухні стукали ножами і доносився запах смаженої цибулі…” Це маленьке і, здавалося б, не йде до справи зауваження відразу давало зрозуміти, що роман “про те, як молода, красива графиня влаштовувала у себе в селі школи, лікарні, бібліотеки і як вона. полюбила мандрівного художника “, – тільки красива вигадка. І проста пісня “Лучінушка”, доносилася з саду, в порівнянні з романом здалася слухачам шматочком цієї життя.

Але якщо в родині Туркин вульгарність утвердилася раз і назавжди і автор тільки послідовно розкриває її перед читачем, то в історії Старцева ми бачимо, як поступово змінюється сам герой. Дмитро Іонич Старцев приїхав до С. молодим лікарем. Це був енергійний і діловий лікар. Він багато працював у земській лікарні, яка перебувала у дев’яти верстах від міста З, і зовсім не мав часу для візитів до міських обивателям.

Та й що спільного могло бути у нього, трудової людини, з цими неробами? Завдяки своїм здібностям він заслужив добру репутацію і придбав практику. Старцев цікавився літературою, мистецтвом, прагнув до осмисленої і змістовного життя. Він щиро полюбив Катерину Іванівну і в своїх мріях представляв її розумною і розвиненою. У дійсності ж Котик виявилася самозакоханим обмеженою людиною.

Порожній і жорстокою була її жарт, коли вона призначила Старцеву побачення вночі на кладовищі, а потім сміялася, дізнавшись, що він три години прочекав її там. Вона зарозуміло відкинула пропозицію Старцева, вважаючи, що створена для мистецтва.

“Яке це величезне щастя любити і бути коханим, і який жах відчувати, що починаєш звалюватися з цієї високої вежі!” – Казав собі Мисаїл Полознев в повісті “Моє життя”. Старцев ж, проживши якийсь час у місті С, втрачає здатність до таких глибоких почуттів. Він не став пустим обивателем, життя його було сповнене працею, але в свою працю він вкладав тільки енергію, а не душу. Обслуговуючи обивателів, він, непомітно для себе, просочився тією атмосферою вульгарності, яка панувала в їхньому середовищі. Збираючись одружитися з Котик, він, при всій своїй закоханості, думав і про те, що за нею дадуть великий посаг, отримавши яке, він залишить службу в земській лікарні і переїде до міста.

Після відмови Катерини Іванівни “денного три у нього справа валилося з рук, він не їв, не спав, але, коли до нього дійшли чутки, що Катерина Іванівна поїхала до Москви вступати до консерваторії, він заспокоївся і зажив як і раніше”.

Через чотири роки Катерина Іванівна повернулася, розчарувавшись у власному таланті. Вона стала серйознішою, можливо, тепер вона змогла б оцінити Старцева, але в її словах про те, “яке це щастя бути земським лікарем, допомагати потерпілим, служити народу”, – відчувається все та ж туркінская фальш. Старцев теж сильно змінився за ці чотири роки. Він розбагатів. Виймати вечорами з кишень жовті й зелені папірці, здобуті практикою, стало головним інтересом його життя.

Він зневажає обивателів, з якими йому нема про що поговорити, але так само, як і всі, грає в карти, багато їсть і, крім грошей, нічим не цікавиться. Він погладшав, обрюзгнув і, згадуючи минуле, із задоволенням думає: “А добре, що я тоді не одружився”. Не знайшовши нічого цікавого для себе у вульгарних життя обивателів міста З, Старцев не знайшов у собі і душевної сили для того, щоб зробити власне життя більш розумною і цікавою. Свої здібності і енергію він направляє на безглузде накопичення грошей і придбання будинків, які йому абсолютно не потрібні.

Жадібність і грубість розвинулися в ньому до потворних розмірів. Безцеремонно, не звертаючи уваги на людей, входить він в квартири купуються будинків, роздратовано-кричить на своїх пацієнтів. За відгуками сучасників, Чехов як лікар чуйно й уважно ставився до хворих. Тому він так суворо засуджує грубість Старцева і байдужість Рагіна в “Палату № 6”.

На прикладі життя Старцева Чехов показав, як відсутність громадських інтересів і пасивне підпорядкування вульгарної середовищі призводять до морального спустошення людини.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Моральне спустошення людини в оповіданні Чехова “Іонич”