“Блискучим новелістом і повістярем увійшов у свідомість сучасного читача Григір Тютюнник. Сьогодні українську художню прозу не уявити без його хай кількісно й невеликої, але справді вагомої літературної спадщини”, – писав про творчість Григора Тютюнника Олесь Гончар. Варто підкреслити автобіографічність багатьох творів митця. Особливо це стосується його оповідань “В сутінки”, “Смерть кавалера”, повістей “Климко”, “Облога”, “Вогник далеко в степу”. Вони з’явилися як наслідок спогадів про власне голодне
Герої цих творів – діти. На їхню долю випали важкі випробування, вони завчасно набиралися цілком дорослого життєвого досвіду, самотужки мусили виборювати місце під сонцем.
Але це твори не спеціально для дітей, не лише спогади про власне дитинство спонукали до їх написання. Душа митця залишалася дитячою, його почуття, переживання світу були суголосні почуттям дитини, чистої, довірливої. Підсвідомо Григір Тютюнник тягнуся до образів дітей, а ще – старих людей, які з часом стають такими ж вразливими та беззахисними. Саме вони були найточнішим віддзеркаленням його душі.
Ось,
Хлопець сам у тумані і в цій гнітючій тиші. А де самотність – там страх. Щоб побороти його, він щосили кричить: “Мол-чать!” і “Стой, хто йдьот!” (чув від старших). Цей стан самотнього мандрівника в туманному степу, не зіпсутого, не озлобленого – образне втілення душі самого Григора Тютюнника, самотнього серед чужих йому людей, їхньої метушні заробітчанства. А той грізний окрик – наче емблема тоталітарного суспільства, яке так боляче підрізало йому коріння.
У стані малого Харитона сам письменник перебував не раз.
Але, як і ці герої, лишаючись наодинці з самотністю, він не лише намагався зрозуміти себе, зробити для себе якийсь вибір, а настирливо шукав опертя своїй змученій душі. Про це красномовно говорить одна з його останніх новел “Три зозулі з поклоном”. Цей твір чи не найглибше віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє життя. Це одна з найчарівніших перлин української літератури XX століття.
Безперечно, в її основі автобіографічні моменти. Образ Михайла асоціюється з батьком письменника, свого часу також репресованого, якому так і не пощастило повернутися додому. Навіть ім’я батька не змінено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться – в 70-х роках ці події замовчувалися, були забороненою темою.
А образ оповідача, хлопця-студента, нагадує самого автора.
Усього на кількох сторінках розгортається досить поширена житейська історія, так званий любовний трикутник. Михайла, його дружину Соню, Марфу єднає страждання, любов як найвище мірило вартості людини. Це надзвичайно сильне біополе любові єднає всіх героїв, робить їх чистішими, добрішими, здатними до співпереживання, розуміння одне одного.
Письменник у новелі втілює свій ідеал вирішення складних ситуацій, подає нам свою версію гармонійного налагодження найзаплутаніших стосунків, аніж то він міг би спостерігати в самому житті.
Григір Тютюнник не шукав своїх героїв по світах. Усі вони жили поряд з ним. І він добре знав їхні болі, мрії, переживання, тому в багатьох його новелах чітко простежується автобіографічність.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)