В Афінах говорили: “Вище всього в житті людському – закон, і неписаний закон – вище писаного”. Неписаний закон – вічний, він даний природою, на ньому тримається будь-яке людське суспільство: він велить шанувати богів, любити рідних, жаліти слабких. Писаний закон – в кожній державі свій, він встановлений людьми, він не вічний, його можна видати і скасувати.
Про те, що неписаний закон вище писаного, склав афінянин Софокл трагедію “Антігона”.
Був у Фівах цар Едіп – мудрець, грішник і страдник. З волі долі йому випала
З волі богів йому було даровано прощення і блаженна смерть, Про життя його Софокл написав трагедію “Цар Едіп”, про смерть його – трагедію “Едіп в Колоні”.
Від кровозмісного шлюбу у Едіпа було два сини – Етеокл і Полігонік – і дві дочки – Антігона і Ісмена. Коли Едіп відрікся від влади, і пішов у вигнання, правити стали вдвох Етеокл і Полінік під наглядом старого Креонта, свояки і радника Едіпа. Дуже
Був бій під стінами Фів, у поєдинку брат зійшовся з братом, і обидва загинули. Про це Есхіл написав трагедію “Семеро проти Фів”. У кінцівці цієї трагедії з’являються і Антігона і Ісмена, оплакивающие братів.
А про те, що було далі, написав у “Антигоні” Софокл.
Після загибелі Етеокла і Полініка владу над Фівами прийняв Креонт. Першим його справою був указ: Етеокла, законного царя, полеглого за батьківщину, поховати з честю, а Полініка, що призвів ворогів на рідне місто, позбавити поховання і кинути на поталу псам, і стерв’ятникам. Це було не в звичаї: вважалося, що душа непохованим не може знайти заспокоєння в потойбічному царстві і що мстити беззахисним мертвим – негідно людей і не жадав богам.
Але Креонт думав не про людей і не про богів, а про державу і влади.
Але про людей і про богів, про честь і благочесті подумала слабка дівчина – Антігона. Полінік їй такий же брат, як Етеокл, і вона повинна подбати, щоб душа його знайшла таке ж загробне заспокоєння. Указ ще не оприлюднений, але вона вже готова його переступити.
Вона кличе свою сестру Ісмен – з їхньої розмови починається трагедія. “Допоможеш ти мені?” – “Як можна? Ми – слабкі жінки, наша доля – покора, за непосильний немає з нас попиту:
Богів я шаную, але проти держави не піду “. – “Добре, я піду одна, хоча б на смерть, а ти залишайся, коли не боїшся богів”. – “Ти божевільна!” – “Залиш мене одну з моїм божевіллям”. – “Що ж, іди, все одно я тебе люблю”.
Входить хор фіванських старійшин, замість тривоги звучить радість: адже здобута перемога, Фіви врятовані, час святкувати і дякувати богів. Назустріч хору виходить Креонт і оголошує свій указ:
Герою – честь, лиходієві – сором, тіло Полініка кинуто на поталу, до нього приставлена варта, хто порушить царський указ, то помре. І у відповідь на ці урочисті слова вбігає стражник зі плутаними поясненнями: указ уже порушений, хтось присипав труп землею – хай символічно, але поховання відбулося, варта не встежила, а йому тепер відповідати, і він з жахом. Креонт розлючений: знайти злочинця або сторожі не зносити голів!
“Могутній людина, але людина жорстока! – Співає хор. – Він підкорив землю і море, він володіє думкою і словом, він будує міста і править; але до добра або до лихо його міць? Хто правду шанує, той хороший, а хто в кривду впав, той небезпечний “. Про кого він каже: про злочинця або про Креонт?
Раптом хор замовкає, вражений: повертається стражник, а за ним – полонена Антігона. “Ми скинулися з трупа землю, сіли вартувати далі, і раптом бачимо: приходить царівна, плаче над тілом, знову обсипає землею, хоче вчинити узливання, – ось вона!” – “Ти переступила указ?” – “Так, бо він не від Зевса і не від вічної Правди: неписаний закон вище писаного, порушити його – страшніше смерті; хочеш стратити – страти, воля твоя, а правда моя “. – “Ти йдеш проти співгромадян?” – “Вони – зі мною, тільки тебе бояться”. – “Ти ганьбиш брата-героя!” – “Ні, я шаную брата-мерця”. – “Не стане другом ворог і після смерті”. – “Ділити любов – доля мій, не ворожнечу”. На їхні голоси виходить Ісмена, цар обсипає і її докорами: “Ти – пособниця!” – “Ні, сестрі я не допомагала, але померти з нею готова”. – “Не смій вмирати зі мною – я вибрала смерть, ти – життя”. – “Обидві вони божевільні, – обриває Креонт, – під замок їх, і щоб виконалося мій указ”. – “Смерть?” – “Смерть!” Хор в жаху співає: божому гніву немає кінця, біда за бідою – як хвиля за хвилею, кінець Едіпового роду: боги тішать людей надіями, але не дають їм збутися.
Креонт непросто було зважитися приректи на страту Антігону. Вона не тільки дочка його сестри – вона ще й наречена його сина, майбутнього царя. Креонт викликає царевича: “Твоя наречена порушила указ;
Смерть – їй вирок. Правителю коритися має в усьому – в законному і в незаконному. Порядок – в покорі, а впаде порядок – загине і держава “. – “Можливо, ти правий, – заперечує син, – але чому тоді все місто нарікає і шкодує царівну?
Або ти один справедливий, а весь народ, про який ти піклуєшся, – беззаконний? “-” Держава підвладне царя “, – вигукує Креонт. “Ні власників над народом”, – відповідає йому син. Цар непохитний: Антігону замурують в підземній гробниці, нехай врятують її підземні боги, яких вона так шанує, а люди її більше не побачать, “Тоді й мене ти більше не побачиш!” І з цими словами царевич йде. “Ось вона, сила любові! – Вигукує хор. – Ерот, твій стяг – прапор перемог! Ерот – ловець добичі найліпшої! Усіх підкорив людей ти – і, підкоривши, божевілля… “
Антігону ведуть на страту. Сили її скінчилися, вона гірко плаче, але ні про що не шкодує. Плач Антігони перегукується з плачем хору. “Ось замість весілля мені – страта, замість любові мені – смерть!” – “І за те тобі вічна честь: ти сама обрала собі шлях – померти за божу правду!” – “Живцем сходжу я в Аїд, де батько мій Едіп і мати, переможець брат і переможений брат, але вони поховані мертві, а я – жива! “-” Родовий на вас гріх, гординя тебе захопила: неписаний шануючи закон, не можна переступати і писаний “. – “Якщо божий закон вище людських, то за що мені смерть? Навіщо молитися богам, якщо за благочестя оголошують мене нечестівіцей?
Якщо боги за царя – спокутую провину, але якщо боги за мене – поплатиться цар “. Антігону відводять; хор у довгій пісні поминає страждальців і страдниць минулих часів, винних і невинних, так само потерпілих від гніву богів.
Царський суд здійснений – починається божий суд. До Креонт є Тіресій, улюбленець богів, сліпий віщун – той, який застерігав ще Едіпа. Не тільки народ незадоволений царської розправою – гніваються і боги: вогонь не хоче горіти на вівтарях, віщі птахи не хочуть давати знамень. Креонт не вірить: “Не людині бога осквернити!” Тіресій підносить голос: “Ти потоптав закони природи і богів: мертвого залишив без поховання, живу замкнув у могилі!
Бути тепер у місті зарази, як при Едіпа, а тобі поплатитися мертвим за мертвих – позбутися сина! ” Цар збентежений, він вперше просить поради у хору; поступитися чи що? “Поступися”, – каже хор. І цар скасовує свій наказ, велить звільнити Антігону, поховати Полініка: так, божий закон вище людського. Хор співає молитву Діонісу, богу, народженому у Фівах: допоможи співгромадянам!
Але пізно. Вісник приносить звістку: немає в живих ні Антігони, ні нареченого її. Царівну в підземній гробниці знайшли повішеною; а царський син обіймав її труп. Увійшов Креонт, царевич кинувся на батька, цар відсахнувся, і тоді царевич встромив меч собі в груди.
Труп лежить на трупі, шлюб їх здійснився в могилі. Вісника мовчки слухає цариця – дружина Креонта, мати царевича; вислухавши, повертаються-
Ється й проходить, а через хвилину вбігає новий вісник: цариця кинулась на меч, цариця вбила себе, не в силах жити без сина. Креонт один на сцені оплакує себе, своїх рідних та свою провину, і хор вторить йому, як вторив Антигоні: “Мудрість – вище благо, гординя – найгірший гріх, пиху – Спесивцев кару, і під старість вона нерозумного розуму вчить”. Цими словами закінчується трагедія.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)