Античні теорії красномовства

У древній риторичній науці можна назвати імена дослідників, які займали провідне місце в розробці теорії красномовства. Це Платон, Аристотель, Цицерон, Квинтилиан і деякі інших. Саме їхні теоретичні вишукування становлять ту платформу, на якій грунтувалися подальші дослідження. Батьківщиною красномовства вважається Древня Греція, хоча ораторське мистецтво знали в Єгипті, Ассирії, Вавилоні, Індії

Але саме в античній Греції воно стрімко розвивається й уперше з’являються систематичні роботи з його теорії. Початок культивування усного

слова було покладено софістами, які, будучи самі видатними майстрами красномовства, навчали й інших цьому мистецтву. Вони заснували школи, де за плату кожний бажаючий міг довідатися правила побудови мовлення, належної манери її проголошення, ефектної подачі матеріалу. Софісти були риторами – платними вчителями філософії й ораторського мистецтва.

Вони належали до сформованій в Афінах у другій половині V в. до н. е. школі філософів-просвітителів, що створили небачений культ слова й риторики. Софісти майстерно володіли всіма формами ораторського мовлення, законами логіки, мистецтвом суперечки, умінням впливати

на аудиторію. Слово, мовлення (логос) стає об’єктом вивчення, а риторика -“царицею всіх мистецтв”, навчання якої стало вищим ступенем античного утворення.

Софісти постійно підкреслювали силу слова. Так, давньогрецький ритор Горгий в “Похвалі Олені” пише: “Слово є великий владар, що, володіючи досить малим і зовсім непомітним тілом, робить пречудові справи. Тому що воно може й страх нагнати, і сум знищити, і радість вселити, і жаль розбудити”. Така, на думку Горгия, сила слова

Але над словом варто постійно працювати, щоб воно забрало владу над людьми. Тому красномовство вимагає величезної праці. Протагор прекрасно це роз’ясняє: “Праця, робота, навчання, виховання й мудрість утворять вінець слави, що сплітається із квітів красномовства й покладає на голову тим, які його люблять. Важкий, щоправда, Мова, але його квіти багаті й завжди нові, і плескають глядачі й учителі радуються, коли учні роблять успіхи, а дурні гніваються, – або, може бути, (іноді) вони й не гніваються, тому що вони недостатньо проникливі”.

У державі рабовласницької демократії створилася особлива атмосфера для розквіту красномовства. Воно стає істотним моментом громадського життя й знаряддям політичної боротьби. Володіти їм уважалося необхідністю.

Поступово складався практичний напрямок – складання мовлень для потреб громадян, з’являлися висловлення практиків про мову й стиль виступів, які послужили потім Платонові, Аристотелеві й іншим теоретикам основою для систематизації, подальшого розвитку й поглиблення цих суджень, перетворення їх у теорію. Платон у діалозі “Федр” перераховує блискучих ораторів, яких називає “Дедалами мовлень”. Тут Горгий і Тиссий з їхньою небувалою віртуозністю аргументації, Гиппий із Предикому, що вміли знати міру в мовленнях.

Підлога з його “музикою мовлень”, Эвен Паросский з його похвалами у формі осуджень, особливо ж Фрасимах Холкедонский, що був відомий своїми жалібними мовленнями про старість і бідність. Є згадування про небувалу своєрідність мовлень Крития, хоча говорили, що він “невіглас серед філософів і філософ серед невігласів”, Протагор же славився своїм талантом як вимовляти великі мовлення, так і виражатися коротко.

Така висока культура мовлення в широкому розумінні цього терміна не могла виникнути сама по собі. Природно, вона стимулювалася теоретичними розвідками в області ораторського мистецтва. Адже софісти приділяли велику увагу не тільки практиці, але й теорії красномовства. Протагор уважався винахідником “загальних місць”; Горгий став використати три самі яскраві риторичні фігури: паралелізм (исоколон), антитезу й співзвуччя закінчень; Фрасимах (сучасник Горгия) першим, як уважають, став розробляти питання ораторського ритму; Підлога й Ликимий, учні Горгия, займалися питаннями ораторської лексики. У навчанні софістів велика увага приділялася семантиці, синонімії (Продик), якостям мовлення.

Засновником риторичного мистецтва вважається Протагор. А. Ф. Лосєв пише, що в Диогена ми знаходимо повідомлення про поділ у Протагора всякого мовлення на чотири частини: прохання, питання, відповідь і наказ. Інші софісти, яких Диоген не називає, уводили поділ мовлення на сім частин: оповідання, питання, відповідь, наказ, вираження бажання, прохання й заклик. Серед творів Протагора називають: “Мистецтво сперечатися”, “Про боротьбу”, “Про науки”, “Наказове слово”, “Дебати”. Як бачимо, розробляються окремі аспекти мовлення

Але самим головним представником софістичної риторики вважають Горгия. А. Ф. Лосєв посилається на Филострата, що відзначив, що Горгий зробив дуже багато: “Він перший увів у той вид утворення, що готовить ораторів, [спеціальне навчання] здатності й мистецтву говорити й перший став уживати тропи, метафори, алегорії, мінливе з’єднання слів, застосування слів у невласному змісті, інверсії, вторинні подвоєння, повторення…”. Класика займає в античній естетиці Древньої Греції період з VI по IV в. до н. е. Софісти, будучи представниками нового плину эстетической думки, що вирастали із глибин соціально-історичних доль Греції другої половини V в. до н. е., відзначає А. Ф. Лосєв, перебороли старий космологічний період античної философско-эстетической думки, будучи представниками середньої (зрілої) класики. Саме в цей час дрібний, вільний власник стає на шлях експансії, іде до розриву з полисним колективом, починає вести завойовницьку політику. У сфері афінської рабовласницької демократії також відбувається розвиток рабовласницьких апетитів.

Грецька ж аристократія тяжіє до колишніх родових звичаїв і авторитетів. Таким чином, що росте індивідуалізм і суб’єктивізм вимагали не космологічного напрямку, як було раніше, при гармонії рабовласницького ладу, коли ця гармонія на Землі ототожнювалася з гармонією вкосмосе.

Зараз космологічна теорія відходить на другий план. Уже вимагають постановки на перший план проблем людини, проникнення в його суб’єктивні початки, у його психологію, у його переживання. Представниками цього напрямку й були софісти, їхні погляди виникли на грунті розкладання космології. Успіхи в красномовстві, на думку софістів, пов’язані з величезною роботою над технікою мовлення, над культурою мовлення, нарешті, мовлення – це щось індивідуальне, що має своєрідні ознаки, пов’язані з навчанням, талантом, щиросердечними властивостями.

Якості мовлення й стругаючи композиція асоціювалися з гармонією людини, а семантика, значення слова – із суб’єктивними, індивідуальними початками, духовним миром. Б. Чернишов, говорячи про характер риторики софістів, що грунтувалася на вольових і емоційних моментах, пише: “Свідоме прокламування формального ідеалу утворення, преклоніння перед риторичною культурою й становить момент, що поруч із зовнішньою спільністю професійної практики й у зв’язку з нею стуляє софістів у якусь єдність

Дійсно, хоча логічна аргументація й входить до складу засобів переконання, однак нерідко й блискучий парадокс, несподіваний эристический прийом (эристика – мистецтво вести суперечка, полеміку), багате інструментування мовлення може більш ефектно впечатлить аудиторію. Якби ми хотіли коротенько виразити завдання оратора, ми сказали б: він повинен загіпнотизувати слухачів”. Таким чином, ті основні погляди на красномовство, які сформувалися в софістів, відбивали їхні філософські погляди на людську сутність. Це створювало передумови для теорій Платона й Аристотеля