До строфічні композиціям з “перводеленіем” належать досить репрезентативні вірші Тютчева: “Цицерон”, “Фонтан”, “Тіні сизі суміші…”, “День і ніч”, “Полум’я устає, полум’я пашить…” та багато інших. Ми спробуємо побіжно показати деякі з цих віршів, а також інші, окремо, з тим щоб вони представляли самих себе, виділений нами ліричний жанр, поетику Тютчева і деякі виходи з неї.
Почнемо з “Фонтану”. Дивись, як хмарою живим Фонтан сяючий клубочиться; Як пломеніє, як дробиться Його на сонці вологий
Променем піднявшись до неба, він Торкнувся висоти заповітної – І знову пилом огнецветной Ніспасть на землю засуджений.
Про смертної думки водомет, Про водомет невичерпний, Який закон незбагненний Тебе стремит, тебе мятется? Як жадібно до неба рвешся ти!
Але длань незримо-рокова, Твій промінь завзятий ломлячи, Виблискує в бризках з висоти.
На перший погляд, перед нами характерне подвійне проведення теми по фольклорному типу (“психологічний паралелізм”): “фонтан” як явище зовнішнього світу і “водомет” як процес думки. Дійсно, подібний хід зустрічається у Тютчева, хоча у формі “двойчаток”
Надлишкової захисту не вийшло.
Перша строфа – прекрасна, багатобарвна картина для споглядання, картинність майже затуляє драму ніспаденія струменя. Крім того, деталі картини, замикаючись на себе, відхиляються від прямої співвіднесеності з другої строфою, з “водометом”. Всі метафори “Фонтану” (“хмара”, “сяючий”, “пломеніє”, “дробиться”, “дим”, “променем”, “пилом огнецветной”) відводять від водної стихії до яскравої зображальності інших стихій. (Про воду нагадує лише “метафора метафори” – “вологий дим”.) Зусилля контрасту ще й у тому, що “думка смертна”, а “хмара живе”.
Споглядальності першій частині протиставлено в другій пристрасно-вольовий порив, внеізобразітельний і по суті музичний. Друга частина, таким чином, драматично зосереджена на собі, даремно опорі “долоні незримо-фатальною”, розриває паралелізм “фонтана” і “водомета”. Лише два останніх вірша напружено відновлюють композиційно-смислову єдність вірші, зшиваючи обидві строфи, як ниткою, чином “променя”, перш ніж він розсиплеться “пилом” і “бризками”. Заодно останні два вірші повертають “фонтану” і картинність, і міфологему води.
У результаті ми спостерігаємо як розколотість двох частин, так і прагнення зрівноважити їх симетрією, повтором ситуації, дифузією образів – тобто все те, що ми на початку нашого тексту назвали гіперкомпенсації конструктивних зусиль.
Якщо в “Фонтані” при перводеленіі межа виявилася проведеної занадто різко, то в ранніх дослідах з “двойчатки” розведення змісту на полюси часом виявлялося недостатнім: сенс частин як би зливався, хоча жанрова графема була дотримана. Мабуть, пробіл перводеленія у світі Тютчева набував важливу структурно-смислову функцію, встановлюючи щоразу оптимальну дистанцію між строфами. Так, у математичній грі Конвея Життя фішки на разграфленном полі “гинуть” у трьох випадках: розсіювання, співвіднесеності і зацикленості.
У самій першій “двойчатки”, написаної Тютчева на сімнадцятому році на честь закінчення його вчителем Раїч перекладу Вергілієву “Георгики” – “Невірні подолавши безодні”, – обидві строфи як би “впали” один на одного, зім’явши розмежування. Друга частина починається таким чином, що створюється враження, ніби вірш пишеться заново: “І в пристані, закінчивши біг пустельний” і “влітає в пристань”. Тут, втім, бачиться задум цього сюжету: не випадково слово “плавець” з’являється вже у другому вірші, між тим як “співця” доводиться чекати майже до кінця вірша.
Це після помічаєш, що третя особа змінюється на друге, тому що про “плавця” розповідають, а до “співакові” звертаються, розрізняєш приблизну і точну систему рим в строфах, нарешті, оцінюєш метафору “розсік”.
Моря великі своїм кермом “, так як вона раптом виявляється образом нашого перводеленія. Але це все потім, а спочатку трохи засмучує млявість ритмів і змазаність структури. Зате в “недоробці” юного поета можна розгледіти не теоретичне, не “шеллінгіанской”, а спочатку і органічно притаманне Тютчеву почуття одухотвореності природи і – що ще важливіше – тотожність природи і духу. Тому-то хоча вірші Тютчева і можна співвіднести з філософськими ідеями як Шеллінга, так і інших мислителів – і це вельми звеличує поетичні образи, – Але в них насамперед оголюються пласти архаїчного свідомості, – і все це риси Тютчева-поета і риси російського менталітету.
Ось з чим пов’язана добре відома схильність Тютчева до дублетних віршам, до багаторазових повторів мотивів, образів і словесних формул, а з точки зору описуваного тут ліричного жанру “строфічної двойчатки – необхідність кругового ходу всередині однієї речі, недосліджене тяга до дублетність, редуплікації, нарешті, тавтології. Юнацьке вірш Тютчева “Невірні подолавши безодні…” виводить на всі ці проблеми і дозволяє пізніше розгледіти їх у набагато більш складному оформленні.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)