* Що користі в ньому? Як якийсь херувим,
* Він трохи заніс нам пісень райських…”
По цих непрямих асоціаціях вірш і Драма притягаються друг до друга, а виходить, і мотив відкритого отруєння одержує більшу ймовірність і значимість.
Глянемо, нарешті, на кульмінацію “Моцарта й Сальери” з погляду сценічності. Цілком можливо, що, ідучи від традиційної версії, ми мимоволі відхиляємося від законів сценічного втілення пушкінської драматургії. Так, Я. М. Смоленський, з’ясовуючи їх, пише “про швидкість і рішучість дії – якостях,
* От отрута, останній дарунок моєї Изоры,
* Осьмнадцать років ношу його із собою…
Мова йде про порошок, якому можна носити в персні, в амулеті, миттєво всипати його в келих, де
Я. М. Смоленський містить: “У цьому описі разюче наочний результат, до якого приводить “прозаїчне” рішення поетичної драматургії”. Виходячи з віршованої природи “Моцарта й Сальери”, він уважає, що дії й пристосування Сальери повинні укладатися у віршований ритм руху змісту. Це, зрозуміло, вірно. Однак Смоленський у пошуках акторського рішення виходить тільки із традиційної версії: “бажання… знищити Моцарта.
Дія – отруєння отрутою. Пристосування повинне народитися з обставини: отрута потрібно всипати в склянку так, щоб Моцарт не помітив і нічого не запідозрив”. Все-таки зрештою Смоленський, опираючись на міркування К. С. Станіславського після його творчої невдачі з “Моцартом і Сальери”, пропонує “як пристосування краще: слова й вірші Пушкіна”.
Ми приходимо, таким чином, до того, що умовність вірша й, отже, віршованої драми не збігається по типі з умовністю прозаїчної драми, вимагає іншої системи виправдань і переживань. Це значить, що слова й вірші можуть продиктувати особливий зміст того або іншого вчинку й навіть викликати до сценічного життя зовсім несподіваний учинок, якщо автором не було нічого спеціально застережено. Чи не можна припустити в такому випадку повну правомірність нової версії отруєння Моцарта?
Зовсім не випадково, що думка про відкрите кидання отрути спала на думку саме режисерові. Труднощі рішення кульмінації такі, що, наприклад, В. е. Рецептер у своєму принципово поетичному спектаклі, граному в Ленінграді в 1978 р. (Моцарт – В. е. Рецептер, Сальери – И. И. Краско), просто виключає який би те не був спосіб кидання отрути: у виконавців у руках навіть немає склянок. Эксплицитно В. е. Рецептер дотримується традиційної версії, грається саме вона, але характерно саме ця повна відсутність “прозаїчного” реквізиту, сам інтуїтивний намір зіграти отруєння поетично умовно й невиразно, ідучи слідом за віршованим текстом Пушкіна
(2 votes, average: 3.00 out of 5)