Роман “Ім’я троянди” (1980) став першою і надзвичайно вдалою пробою пера письменника, що не втрачає своєї популярності і по сьогоднішній день, причому високу оцінку він здобув як у прискіпливих літературних критиків, так і у масового читача.
Приступаючи до аналізу роману, варто звернути увагу на його жанрову своєрідність (в цих та багатьох інших питаннях, що стосуються поетики роману, вчитель повинен звернутися до спроби автоінтерпретації під назвою “Зауваження на полях “Імені троянди”, якою Еко супроводжує свій роман).
В
Імена головних героїв Вільгельм Баскервільський і Адсон (тобто майже Ватсон) неминуче повинні викликати у читача асоціації з детективною парою Конан Дойля, а задля більшої певності автор відразу ж демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма (сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману), підкріплюючи їх і щирим подивом, і розгубленістю Адсона (ситуація точно відтворює типовий дойлівський “момент істини”). Чимало дедуктивних навичок Вільгельм засвідчує й далі, по мірі розгортання фабули, крім того, активно демонструє свою неабияку обізнаність із різними науками, що знову ж таки іронічно вказує на постать Холмса. Водночас Еко не доводить свою іронію до тієї критичної межі, за якою вона переростає у пародію, і його Вільгельм та Адсон до кінця твору зберігають усі атрибути більш або менш кваліфікованих детективів.
Роман дійсно має ознаки не лише детективного, а й історичного та філософського твору, оскільки достатньо скрупульозно відтворює історичну атмосферу епохи і ставить перед читачем низку серйозних запитань філософського звучання. Жанрова “непевність” значною мірою мотивує і незвичайність назви роману. Еко хотів зняти назвою свого твору подібну визначеність, тому й придумав заголовок “Ім’я троянди”, що в смисловому відношенні є цілком нейтральним, точніше, непевним, оскільки, за словами автора, кількість символів, з якими зв’язаний образ троянди, невичерпний, а тому йнепевний.
Уже жанрова непевність роману може слугувати, на думку самого Еко, ознакою постмодерністської спрямованості його твору. Свої аргументи Еко мотивує власною (також поданою в “Зауваженнях на полях”) концепцією постмодернізму, який він протиставляє модернізму. Якщо останній уникав гостроподієвих фабул (це ознака авантюрної, тобто “несерйозної” літератури), зловживав описами, розірваністю композиції, а часто й елементарними вимогами логіки і смислової зв’язності зображуваного, то постмодернізм, на думку Еко, переростає цей відкрито декларований принцип деструкції (руйнування) норм класичної поетики і орієнтири нової поетики шукає в спробах поєднання традиційного, що йде від класики, і антитрадиційного, введеного в літературу модернізмом.
Посмодернізм не прагне замкнутися в межах елітарних смаків, а прагне до масового (в кращому розумінні) читача, не відштовхує, а, навпаки, завойовує його. Звідси в романі елементи розважальності й детективу, але це не звичайна розважальність: говорячи про відмінності детективної моделі власного твору, Еко наполягав, що його цікавить не власне “кримінальна” основа, а сам сюжетний тип творів, які моделюють процес пізнання істини. В цьому розумінні
Еко стверджує, що метафізичний і філософський тип сюжету – це детективний сюжет. Модернізм, за словами Еко, відкидає вже вимовлене (тобто літературну традицію), тоді як постмодернізм вступає з нею в складну гру, іронічно її переосмислюючи (звідси, зокрема, натяки на Конан Дойля, Борхеса з його образом Бібліотекисвіту і власною персоною, іронічно обіграною в образі Хорхе та ін.). Нетрадиційність поетики роману підкреслена самим Еко в назві тих творів його попередників, які він виділяє як асоціативні джерела свого натхнення (Джойс, Т. Манн, критично переосмислені праці теоретиків модернізму – Р. Барта, Л. Фідлера та ін.). Модерністські ознаки твору знаходимо й у тому способі викладу, який реалізується в сюжеті у вигляді своєрідної гри змінності точок зору: все зображене у творі автор подає не прямо, а як переклад та інтерпретацію “знайденого” ним рукопису середньовічного ченця.
Безпосередньо ж події описуються Адсоном, коли він досяг старості, але у формі сприйняття їх очима молодого й наївного учня Вільгельма Баскервільського, яким на час тих подій був Адсон.
Хто представляє в романі ці точки зору і як їх аргументує? Одну з них представляє доглядач фондів бібліотеки Хорхе, який вважає, що істину дали відчути людині відразу з першими біблійними текстами та їх тлумаченнями, і що поглиблення її неможливе, а будьяка спроба зробити це призводить або до профанації Священного писання, або ж дає знання в руки тим, хто використовує його на шкоду істині. З цієї причини Хорхе вибірково видає ченцям книги для прочитання, на свій розсуд вирішуючи, що шкідливе, а що ні.
Навпаки, Вільгельм вважає, що основне призначення бібліотеки не зберігати (фактично приховуючи) книги, а орієнтувати через них читача на подальший, поглиблений пошук істини, оскільки процес пізнання, як він вважає, безкінечний.
Окремо варто звернутися до аналізу одного з ключових образів роману – образу бібліотекилабіринту, що, очевидно, символізує складнощі пізнання й одночасно співвідносить роман Еко зі схожими образами бібліотеклабіринтів у Борхеса (“Сад розбіжних стежинок”, “Вавилонська бібліотека”), а через нього з достатньо поширеним у модерністів співставленням бібліотеки, книги – з життям (світ – це книга, створена Богом, яка, практично, реалізує закодовані в іншій книзі – Біблії – закономірності нашого буття).
(2 votes, average: 4.00 out of 5)