ЕКО УМБЕРТО
(нар. 1932)
Італійський прозаїк, журналіст, професор Болонського університету, почесний професор понад 30 університетів світу. Письменник працює над науковими дослідженнями у різних галузях – в літературі, історії, філософії. Як теоретик літератури розширив уявлення про постмодернізм і масову культуру.
Всесвітньовідомі романи У. Еко: “ім’я троянди” (1980), “Маятник Фуко” (1988), “Острів попереднього дня” (1995) та інші.
Перший роман “Ім’я троянди” одразу став широко відомим в усіх країнах світу,
У. Еко пише італійською, англійською мовами, є активним науковим і громадським діячем.
Цікава гра століть і жанрів
(за романом У. Еко “Ім’я троянди”)
На щастя, в моїх книгах і ясності,
і неясності багато…
Хай кожен інтерпретує, як хоче.
У. Еко
Чи бачили ви кінострічки американського режисера Хічкока, автора “фільмів жаху”, де звучить моторошна, пронизлива музика? Тривога, оціпеніння сковує всього тебе,
Але ж страшно! І страшно, і цікаво – що буде далі?
Такі враження виникали в мене, коли читався роман У. Еко “Ім’я троянди”. Книга двічі була відкинута, декілька днів не хотілося братися за читання, але, як щось таємниче і незвідане, вона знову і знову притягувала до себе. Це лабіринт, в який потрапляєш і не заспокоїшся, доки не виберешся звідки на свободу.
Це кубик Рубика, який крутиш у руках, складаєш кольори, нервуєш, відкидаєш на деякий час – і знову берешся за справу.
З лабіринтом (різним) іноді вдається розібратися, з кубиком Рубика також. Він здається під натиском мого інтелекту, а от автору “Імені троянди” вдалося не кольори звести воєдино, він зумів поєднати лабіринти століть і жанрів, часу і простору, класики і сучасності.
Уявляю себе вже всередині лабіринту, де причаївся Мінотавр. Чи не схопить він мене? І раптом до рук падає нитка Аріадни. Ура! Є порятунок! Вперед!
До теми твору!
Тож починаю з жанрів. Книга захоплює детективним початком. З’являється подібний до Шерлока Холмса персонаж (Вільгельм), який за допомогою дедуктивного методу вміє логічно виходити на істину: за слідами копит коня він може розповісти не тільки про окрас і повадки тварини, але чи й не про саме народження коника.
Це й історичний роман – мова йде про Середньовіччя, подаються описи бестіарію, монастирських келій, використовується лексика давніх часів.
Роман інтелектуальний та філософський. Тут є цікаві роздуми і спостереження, над якими варто замислитись: “знаки та знаки знаків використовуються тільки тоді, коли недостатньо речей”, або ж: “зло полюбляє діяти через посередників”.
А от іще: “І природа терпить потвор. Адже вони частина божественного промислу”.
Це роман і містичний, і теософський, і політичний.
Вчитуюсь. Усвідомлюю серйозність авторського задуму – і раптом Еко ламає стіни лабіринту, все змішує, і розсипає перед тобою вже різнокольорові квадратики… І стоїш посеред книги, як Іван-царевич на роздоріжжі.
Це детектив? Ні. Адже вчасно з’ясувати причини загибелі Адельма і завадити смерті монахів так і не вдається.
Політика раптом перескакує на якусь пародію, філософія – на сміх. Ну, от хоча б: “Вільгельм висловлює хитромудрі здогадки, як розгадати таємницю лабіринту… потім пропонується скуштувати сиру під ковдрою”, “Адсон читає самостійно, а потім зустрічається з дівицею, прекрасною і грізною, як налаштоване до битви військо”.
Та автор просто насміхається чи що? Виявляється, що так воно і є! Еко одягає маску іронічного детектива, виступає у ролі пародійно-сатирико-філософського оповідача.
Вільгельму Баскервільському не вдалось відвернути жодного злочину, гинуть монахи, згорає в полум’ї пожежі абатство і безцінна бібліотека, не допоміг прославлений дедуктивний метод. Історія чотирнадцятого століття тут переплітається з легкою пародією не дев’ятнадцяте і виникає асоціація з творчістю Конан Дойля.
Автор використовує принцип замкненого простору, де життя йде за певним розкладом, з точно визначеним ритмом. Це є у хроніках чотирнадцятого століття, у той же час нагадує романи Джойса і Пруста, а це вже XX століття.
Еко – справді гравець. Гравець інтелекту. Він примушує думати, співставляти, аналізувати.
Дочитую роман і запитує в себе: “До чого тут назва – “Ім’я троянди”?
Знову загадка. Містика. Але я докопуюсь.
Виявляється, сам У. Еко це пояснював так: “троянда як символічна фігура до того сповнена смислами, що смислу в неї майже немає”. Це означає, що однієї інтерпретації бути не може – “назва повинна заплутувати думки, а не робити їх дисциплінованими”.
Кажуть, що геній – це 20 відсотків натхнення і 80 відсотків потіння. Я вважаю Еко генієм, бо він написав такий універсальний роман.
Якщо забути про скромність, то хочу назвати генієм і себе, бо не менше 80 відсотків потіння і мені довелося докласти, щоб продертися крізь ековські міжстолітні та міжжанрові переплетіння. То, може, тут десь просвічується і 20 відсотків?! Дуже сподіваюсь.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)