Правда, спроби Зощенко писати по-новому минулого зрозумілі не відразу. Одне з перших оповідань Зощенко приніс у журнал “Сучасник”, редактором якого був поет М. Кузмин. Оповідання прийняте не був. “Ваші оповідання дуже талановиті,- говорить Кузмин…
– Але погодитеся самі – це трошки шарж – Це не шарж,- говорю я – Ну, взяти хоча б мова – Мова не шаржована. Це синтаксис вулиці… народу… Бути може, я небагато перебільшував, щоб це було сатирично, щоб це критикувало… – Не будемо сперечатися,- говорить він м’яко.-
Це їм імпонує. Це зробити досить легко. Але я не збираюся писати для читачів, яких немає. У народу інше подання олитературе.
Я не засмучуюся. Я знаю, що я правий”.
Так народилася проза Зощенко – проза, що, уловлюючи її пафос, поети-пародисти називали літературою “для небагатих”. Але й більше серйозна критика довгий час не могла визначити своєрідність прози Зощенко. “Талант
Зощенко – гуморист, сатирик, мораліст… У чому бачив зло? Із чим боровся? І де шукав вихід?
“На початку моєї літературної діяльності, в 1921 році,- згадував Зощенко,- я написав кілька більших оповідань, це: “Любов”, “Війна”, “Риб’яча самка”. Мені здалося надалі, що форма великого оповідання, побудована на старій традиції, так сказати, чеховська форма, менш придатна, менш гнучка для сучасного читача, якому, мені здалося, краще давати коротку форму, точну і ясну, щоб в 100 або 150 рядках був весь сюжет і ніяка балаканина. Тоді я перейшов на коротку форму, на маленькі оповідання”.
Духовне відродження Росії, якого жадав письменник, здавалося неминуче пов’язаним з відновленням людини й рішучим розривом з рабською психікою. Свідомість того, що людина створена для більших справ, для великої праці, що ніколи змусило Чехова втрутитися в повсякденну дріб’язкову сторону життя, виросло у творчості Зощенко, що пережили революцію й соизмеряли з революцією людське життя, у не знаючих компромісів моральний максималізм. Пізніше Зощенко скаже, що він створив “галерею типів, що йдуть,”.
Насправді, читачеві, що пережив революцію, письменник розповідав про інертності суспільного буття, про консерватизм морального життя й про ту високу духовну відповідальність, що потрібно від людини, покликаного перебороти відсталість і інерцію. Це надавало “сентиментальним повістям” те філософське фарбування, що, була ледь уловима, але яка свідчила про те, що в нових, пореволюційних умовах пошуки призначення людини й духовного відродження особистості продовжували моральну проблематику російської літератури, вносячи в неї нові, революцією породжені акценти
У цій увазі до морального самовдосконалення людини Зощенко набагато обігнав своїх сучасників. У цьому була сила письменника
(1 votes, average: 5.00 out of 5)