Щиро, не без болісних емоцій писав О. Мандельштам. Його ліричний герой гостро переживає внутрішню, щиросердечну незатишність. У такому настрої вигадливі підозри раптом знаходять речовий вигляд, що часто лякає, оскільки хворобливі злами повідомляються навіть природі:
Що якщо над мідної лавкою, Мерехтлива завжди, Мені в серце довгої булавкою Опуститься раптом зірка?
Іноді похмура думка виразно втілена в деталях безрадісного пейзажу:
Я бачу місяць бездиханний И небо мертвенней полотна; Твій мир, хворобливий і дивний, Я приймаю, порожнеча
МертвенностІ,
Просто вони не викликали співпереживання: самовідчуття ліричного суб’єкта виявилося хворобливим. А якщо й з’являлися малі ознаки іншого самовизначення, то асоціювалося воно з ненатуральними, штучними (не володіють справжньою силою) фарбами й вінчалося знову спадом:
Я блукав в іграшковій хащі И відкрив лазоревий грот… Невже я теперішній И дійсно
Мандельштам тяжів до літературних, музичних, театральних ремінісценцій. Теж невипадково. У мистецтві вишукувалася можливість прилучення до цінностей. І тут багато чого зупиняло на собі авторський погляд.
Але й тільки. Чуже не вражало. Про це сказано відразу: “Ні про що не потрібно говорити, нічому не слід учити” – “темна звірина душа й сумна так і гарна”.
Мовлення не про заперечення культури, а про розрив з нею незадоволеного, шукаючого “я”. Лише звичайний плин життя заспокоює:
У спокійних пригородах сніг Згрібають двірники лопатами. Я з мужиками бородатими Йду, перехожий людин
Мандельштам володів тонкою майстерністю створення тривожної, навіть катастрофічної атмосфери. Із зовні начебто повсякденних реалій складається страшний, “перевернений” мир, коли “на віка чуйні спустився стелю”, “мерехтять у дзеркалі подушки, ледве біліючи. І в круглому вирі ліжко відбите”. Болісна, видимо, для поета здатність дивитися на поточне життя очами болю й туги. Але він мужній. Може бути, тому, що завжди знаходить діючий засіб для “заклинання” диссонансов.
Мандельштам мав право викликнути: “Я навчився вам, блаженні слова!” Його образ діє магічно: “морської води важкий смарагд”, “уночі довгої Ми суміш безсонячну п’ємо”… Слово рятує, охороняє:
Мені не треба пропуску нічного, Вартових я не боюся За блаженне, безглузде слово Я в ночі січневої помолюсь.
А як же жизнестроение? Де відкриття акмеистами зримої краси, передвіщене С. Городецьким? Відкриття були: перетворення борошн “нелюбові”, “незустрічі” у політ птаха-пісні в Ахматової. Поезія “далеких мандрівок”, мрії зробити “убогу землю” – “звездою, вогнем пронизаної наскрізь” – у Гумилева.
Відчуття “ока, позбавленого століття” – для нескінченних пошуків земні мощі й краси – у Волошина. Мандельштам доніс своє, сумне – изжитость колишніх сподівань, обманливість світлих променів; будівництву подав руйнування. І зробив це впечатляюще.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)