А. П. ЧЕХОВ І ЙОГО МІСЦЕ В РОСІЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ В галереї портретів російських письменників серед бородатих, могутніх у ліпленні й глибоко оригінальних фігур Тургенєва, Толстого, Плещеєва, Мея, Некрасова, Добролюбова, Достоєвського фігура, а точніше фігурка Чехова представляється такою незначительною, обыкновенною. Покладена нога на ногу, підперта рукою голова, волосся не більші й не маленькі, і пенсне докторське, нарешті, вираження особи скоріше нудьгуюче, чим смутне, розумне, але без “світової скорботи” або “обурення”. Фігура
Юрист теж з нього не вийшов. Словом, з ” обра-зованных”.
У роздум і безгрішшя він почав писати, що зауважував або чув, і поміщати в “Листках” і иллюстриро-ванних журнальчиках. Так замість “медицини” у нього з’явилася література. А публіка, поважна публіка полюбила “Антошу Чехонте” цієї людини в пенсне, зовсім звичайного. До віртуозності, до генія довів Чехов зображення повсякденного життя
Всі його ранні Твори “без героїзму”, без хвилі, і, що характерно, навіть обсяг оповідань
Суцільні ” цукерки-бараночки”.
Чехов довів звичайне оповідання про звичайну подію до досконалості й апогею. А далі, як у всякого віртуоза, Паганини або Ріхтера, у Чехова треба вибух, та сама хвиля “Степ”, “Три сестри”, ” Вишневий сад “, “Дядько Ваня”. Однак це втомлений полудень життя його малював Чехов з гіркої й усмешливой міною
Чехов не був би Чеховим, не був би письменником, не був би інтелігентною російською людиною, якби до простодушної й доброї естетики зрілого періоду не домісилося його відношення до життя, що прощає, з усмішкою, що любить, але не поважаюче. От приспів і “Дядька Вані”, і “Сестер”, і старожилів “Вишневого саду”: “Що ж отут поважати? Звичайно, все плохо…
И всім жахливо нудно”. Пушкіна, Толстой, Достоєвський, ледачий Гончарів, навіть Салтиков-Щедрін виліплені природою або Богом крупно й сильно й у Творчості, і в особах. Чехів створений іншим способом. Ця тиха витончена людина немов накреслена тонкою голкою, з надзвичайною шляхетністю всіх ліній
У Чехові Росія полюбила себе. Василь Розанов зауважує із приводу Чехова: “Усе в нього вийшло як у всіх росіян: учився одному, а став робити інше; звичайно, не дожив до повного років. Хто в нас доживає? Гнізда не мав, був мандрівний.
Ні звуку різкого, ні думки великий… А от слухаєш і слухаєш, і забуваєш, що дощ іде, що так нерозумно всі, і не те що миришся з дурним, цього ні, але в безмірно дурну й дощову епоху знаходиш сили як-небудь переіснувати її, перета-щиться по ній”. У цьому, очевидно, складається щира мудрість Чехова: у героїчну епоху треба жити героїчно, а в негероїчну епоху все-таки не розбивати об стіну голову
Цю думку про життя він вселяє нам. Хочеться згадати епізод його взаємин з Максимом Горьким. Написавши свою знамениту п’єсу, Горький із властивим йому пролетарською простодушністю назвав її “На дні життя”. Чехову в п’єсі сподобалося всі, крім заголовка, і він порадив Горькому змінити його.
Так виник образ-символ, знак, що вбрав у себе, немов губка, значну частину типових рис тодішньої реальності. У цьому весь Чехов, у смутній незавершеності, у тім, як він переживає й почуває, як дивиться й що бачить
(2 votes, average: 3.50 out of 5)