Зображення природи займає особливе місце у Творчості А. С. Пушкіна. Поет відкрив для читачів дивні картини природи середньої смуги Росії, південного краю, вроду морських стихій. Росія була частиною життя поета.
Він народився, виріс і залишався відданим її природі все життя.
У ранній період своєї творчості Пушкін розвивав традиції В. А. Жуковського в створенні ліричного пейзажу. Ліричний герой віршів Пушкіна – це людин, що захоплюється простором і красою російської природи, що глибоко почуває її, сопереживающий їй, що ится в природі
В 1819 році був написаний вірш “Село”, у якому передані картини мирної сільської природи:
Тут бачу двох озер блакитні рівнини,
Де вітрило рибалки біліє іноді,
За ними ряд пагорбів і ниви смугасті,
Удалині розсипані хати,
На вологих берегах череди, що бродять…
Опис природи даний у дусі сентиментальної ідилії, у світлих спокійних тонах.
Для ранньої творчості поета характерне зображення природи в дусі романтизму, де пейзаж відповідає щиросердечному стану ліричного героя. Так, першою “нічною” елегією Пушкіна є “Згасло
Де музи ніжні мені таємно посміхалися,
Де рано в бурах перецвіла
Моя загублена младость…
Ліричний герой мріє про “чарівні краї”, куди прагне “з волненьем і тоскою”. Виразні епітети: “загублена младость”, “хвилинні друзі” – підсилюють мотив суму, жалю й туги, у той час як інші: “чарівні краї”, “межі дальны”, “оманні моря” – підкреслюють думка про примарній несбыточности “знайому мрію”. Поет точно передав рух людської душі: “Душа кипить і завмирає”. Частий повтор деяких рядків підсилює мотив вічності що відбуває:
Шуми, шуми, слухняне вітрило,
Хвилюйся під мною, похмурий океан…
Образ стихії присутня й в інших романтичних віршах Пушкіна. Розставання з морем, що персоніфікує волю, тема елегії 1824 року “До моря”:
Прощай, вільна стихія!
Востаннє переді мною
Ти котиш хвилі блакитні
И блищиш гордою вродою.
Звертаючись до моря, ліричний герой обіцяє:
…не забуду
Твоєї врочистої вроди
И довго, довго чути буду
Твій гул у вечірні годинники.
Уміння показати красу навколишньої природи, передати читачеві її зачарування відрізняють вірша Пушкіна, написані в жанрі пейзажної лірики, з позицій реалізму.
Одним з них є вірш “Осінь” (1833), написане в жанрі уривка. У вірші зображені все пори року, але особливе місце поет відводить осені – своїй улюбленій порі року:
Сумовита пора! Очей очарованье!
Приємна мені твоя прощальна врода –
Люблю я пишне природи увяданье,
У багрець і золото одягнені ліси.
У вірші зображений конкретний пейзаж середньої смуги Росії. Поет відчуває приплив творчих сил: “И думки в голові хвилюються у відвазі, і рими легені назустріч їм біжать”. У вірші дається образне порівняння творчого процесу із дрімаючим, нерухливим кораблем, що раптом ожив і готується до плавання:
… – і вітрила надулися, вітри повні;
Громада рушила й розсікає хвилі.
Пливе. Куди ж нам плисти?
Ліричний герой проводить думку про те, що поетичне натхнення непідвласне людині і його розуму, вона приходить саме собою, джерело його – невідома сила.
Восени був відкритий Ліцей, у якому вчився поет протягом шести років. Тому з осінню в поета тісно зв’язане й почуття дружби. Цей зв’язок відбитий у вірші “19 жовтня” 1825 року:
Роняє ліс багряний свій убір,
Сребрит мороз поле, що увянули,
Прогляне день начебто поневоле
И зникне за край окружних гір…
Не тільки “багрець і золото” осінніх лісів зачаровували Пушкіна, але й снігу суворої зими, її веселі свята:
Суровою взимку я більше задоволений,
Люблю її снігу.
Зимовим пейзажем любується поет і у вірші “Зимовий ранок” (1829). Епітети: “день чудесний”, “прозорий ліс”, “веселий тріск” – створюють картину морозного сонячного ранку. Розмаїтість і багатство фарб в описі зимової природи допомагають побачити дієслова: “ліс чорніє”, “ялина крізь іній зеленіє”. Веселою тональністю перейнятий цей вірш:
Мороз і сонце; день чудесний!
(…)
Під блакитними небесами
Чудовими килимами,
Блищачи на сонце, сніг лежить…
Зовсім іншим настроєм перейнятий вірш “Зимовий вечір” (1825):
Бура мглою небо криє,
Вихри сніжні крутячи;
Те, як звір, вона зав’є,
Те заплаче, як дитя…
“Стара лачужка” навіває сумні думки про “бідну юність” поета Єдиним його іншому в даній ситуації є “добра подружка” нянька Орися Родіонівна. Природа у вірші уособлений, вона діє як жива людина.
Тим же смутком перейнятий і вірш “Зимова дорога”, написане в 1826 році:
Щось чується рідне
У довгих піснях ямщика:
Те роздолля відважне,
Те серцева туга…
Ритм вірша відповідає рівномірному бігу коня по засніженій рівнині.
Картини природи часто наводять поета на філософські міркування про сенс життя, об людському буття; круговорот у природі наводить його на думку про закономірність зміни поколінь людей. Все це знайшло вираження у вірші “Знову я відвідав…” (1835), написаному після відвідування Михайлівського, де він “провів вигнанцем два роки непомітних”. Поет згадує померлу няньку, “пагорб лісистий”, де колись сиживал “нерухомий”.
Прекрасна природа виступає контрастом убогого життя людей. Поет звертає увагу на три сосни:
Коштують – одна віддалік, дві інші
Друг до дружку близько.
“Младая гай”, разросшаяся за десять минулого років, стає символом нових поколінь, нового життя. Слова поета звернені до нащадків, які досягнуть більшого, ніж друзі-сучасники Пушкіна, декабристи. Саме їм призначено здійснити мрії про “вільність святий”.
Пейзаж гармонійно сполучається з дійсністю в лірику Пушкіна. Це відзначав у своїй критичній статті В. Г. Бєлінський. За його словами, “поезія Пушкіна дивно вірна російської дійсності, чи зображує вона російську природу або росіяни характери”.
Зображуючи природу, поет ішов від традицій класицизму до романтизму, на зміну якому прийшов реалізм. У творчості Пушкіна є присутнім як романтичний, так і реалістичний пейзажі, але всі картини створені теперішнім майстром – живописцем.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)