Поема М. Ю. Лєрмонтова “Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова” (1837) у контексті всього творчості поета сприймається як своєрідний підсумок його роботи над російським фольклором. Інтерес до фольклору був характерний для російської літератури 30-х років, коли країна переживала глибоку кризу. Перебуваючи на роздоріжжі, що похмурі розуми епохи схильні були вважати тупиком, російське суспільство намагалося знайти вихід, опираючись на внутрішні ресурси. Дворянська й народна культура в Росії були
“Пісня…” написана в особливому жанрі, Лєрмонтов прагнув наблизити поему до епічних фольклорних сказань. Гуслярі, що тішать “Піснею” “доброго боярина й бояриню його білолицю”, відіграють найважливішу роль у структурі поеми. Авторського голосу читач не чує, перед ним як би добуток усної народної творчості.
Отже, моральні позиції, з яких оцінюються персонажі “Пісні.. “, неособисто авторські, а узагальнено народні. Це багаторазово підсилює торжество правди-матінки в сказанні, тому що вчинок безвісного купця
Вибір історичного періоду для сюжету народної поеми цілком пояснимо: Лєрмонтов звертається до допетровської Росії. Чому його зацікавила саме епоха Івана ІV? Цей государ став уособленням деспотизму, тиранії й самодурства. І в епоху миколаївської деспотії зрозумілий інтерес Лєрмонтова до фігури Івана Грозного: поет зіставляє Русь часів древнього тирана й Росію, керовану освіченим государем Миколою І. Головне, що випливає із цього зіставлення – колосальна різниця масштабу особистості різних епох
Всі герої “Пісні…” – яскраві, самобутні, могутні особистості. Вони можуть реалізувати себе або в сфері зла, як сам цар Іван Грозний і його вірний опричник Кирибеевич, або в сфері чистоти й добра, як купець Калашников, його брати й дружина. Але кожний герой поеми по-своєму вступає в єдиноборство з миром.
Романтична тема гордої, могутньої особистості одержує реалістичне трактування, розробляється психологічно.
Одна з найважливіших характеристик героїв “Пісні…” – їхня приналежність до клану, до якоїсь спільності, що самі персонажі відчувають як основну складову своєї особистості. І Алена Дмитрівна, і Степан Парамонович, і його молодші брати приймають образу Кирибеевича насамперед як образа свого роду, чистого ім’я Калашникових. Сила купця Степана Парамоновича не в багатстві, а в його твердій упевненості, що він не самотній. Він – з роду Калашникових, це ім’я готові захищати, жертвуючи життям, і його брати. Вся система моральних цінностей, відповідно до якої живе Степан Парамонович із його особливим внутрішнім миром, заснована на тім, що вище всього – чесне ім’я; кожна людина ответствен за кожний свій крок не тільки перед собою, але й перед своїми предками й нащадками
Опричник Кирибеевич теж відчуває свою приналежність до певного клану. Але це не сім’я, хоча він належить до знаменитого роду Скуратових. Ім’я Малюти Скуратова, поплічника Івана Грозного, наганяло жах на чесної народ. Але не це похмуре ім’я становить основу самовідчуття Кирибеевича. Він насамперед – царський опричник, наближений государя, один з воїнів його особистого війська.
Опричнина була наділена колосальними правами, користувалася із благословення Івана Грозного абсолютною безкарністю. У цьому й черпає силу Кирибеевич.
Зіткнення Кирибеевича й Калашникова виходить за рамки особистої справи, любовної інтриги. Це зіткнення приватної людини й всієї державної машини. Готуючись помститися кривдникові, Степан Парамонович вступає у відкритий бій з государем, тому що бореться проти його встановлень, його волі, проти вседозволеності, дарованої царем своїй дружині. Дуже важливо, що купець Калашников за своє чесне ім’я бореться чесно, ні на секунду не допускаючи думки помститися кривдникові інакше, чим у відкритому бої, в особистому двобої.
У цьому вужі стан його моральної перемоги. Проти неправедності, обману, безчесності він не дозволить собі боротися цими ж засобами, він не опоганить ім’я Калашникова таємницею помстою
Цар живе за власними законами: хочу – страчу, хочу – милу. Пообіцявши перед всім народом праведний суд за бій: “Хто поб’є кого, того цар нагородить, а хто буде побитий, тому Бог простить!” – він без тіні коливань порушує цю клятву. У тім-раз у раз, що государ і опричнина живуть за своїми законами, а Калашникови – за законами загальним, моральним законам народу, згідно яким честь завжди дорожче життя
Показово, що результат битви вирішило моральну перевагу Калашникова, тому що головним моральним законом російського народу завжди бути святе переконання: “Не в силі Бог, але в правді”.
Лєрмонтова нескінченно залучає моральна краса героїв. Він захоплюється Аленой Дмитрівною, для якої ганьба ім’я страшнее особистої образи, суд коханого чоловіка вище всього:
Государ ти мій, червоне сонечко,
Иль убий мене, або вислухай!
Твої мовлення – начебто гострий номе;
Від них серце розривається
Не боюся смерті лютия,
Не боюся я людської поголоски,
А боюся твоєї немилості…
Ти не дай мене, свою вірну дружину,
Злим охулънжам у наругу!
Автор любується й самим Степаном Парамоновичем, готовим на смерть битися “за святу правду-матінку”, і безстрашною вірністю його братів:
Ти наш старший брат, нам другий батько
Роби сам, як знаєш, як відаєш
А вуж ми тебе рідного не видамо
В “Пісні…” перед нами розкриваються щирі російські характери. Своїм твором Лєрмонтов, кинув зухвалий виклик правлячим колам свого часу, оспівавши відважного купця Калашникова, не побоявшегося ні грізного царя, ні його улюбленця й відкрито, що виступив у захист свого достоїнства.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)