Поема О. Твардовського “Василій Тьоркін” присвячена війні й людям на війні. Автор із перших рядків націлював читача на реалістичне зображення трагічної правди війни у своїй “Книзі про бійця” –
Правды, прямо в душу бьющей,
Да была б она погуще,
Как бы ни была горька.
Навіть сама побудова книги – “зсередини”, окремими главами, які можна сприймати у будь-якому порядку, – теж свідоцтво тих гірких часів, коли можна не дочекатися до наступних рядків, не дожити до продовження.
Навіть сам герой Василій Тьоркін
Здається, він іде поруч у строю, спить, накрившись з тобою однією шинеллю, їсть з одного казанка, долає всі труднощі й перешкоди, приймає на себе перші удари, як і доводиться рядовому-піхотинцю.
В строй с июня, в бой с июля,
Снова Теркин на войне.
Коли читаєш цю книгу вперше, програмними уривками в 7 класі і дещо взявши для себе, звичайно, звертаєш увагу на іскрометний
Багато є яскравих епізодів-глав – мабуть, щоб кожний із читачів-сучасників, із читачів-однополчан (я вважаю, що так можна сказати) міг знайти своє, “майже про себе”.
Але в 11 класі мене більше вразили рядки:
Старшина паек им пишет,
А по почте полевой
Не быстрей идут, не тише
Письма старые домой,
Что еще ребята сами
На привале при огне
Где-нибудь в лесу писали
Друг у друга на спине…
Або розповідь про короткий випадковий привал, про музику, що зігріває, очищає, надає сил. І раптом розумієш, що пам’ять про загиблого товариша не належить тільки близьким, вона повинна жити і продовжувати боротися з ворогом.
И от той гармошки старой,
Что осталась сиротой,
Как-то вдруг теплее стало
На дороге фронтовой.
Тому й зрозуміло, що танкісти віддають Василю гармонь:
Командир наш был любитель,
Это – память про него.
Навіть роздуми Тьоркіна про нагороду тепер сприймаєш інакше: не як живі уявлення про повернення героя з війни, про його, може, дещо й хвалькуваті розповіді на гулянці серед дівчат, а просто про мрію повернутися додому, звільнити рідний край від ворога, бо поки що
Не носит писем почта
В край родной смоленский твой.
Нет дороги, нету права Побывать в родном селе.
Страшный бой идет кровавый, Смертный бой не ради славы, ради жизни на земле.
Саме ця думка про нагороду за чесний важкий солдатський труд, про визнання подвигу кожного із захисників Вітчизни здається мені найголовнішою. Кожен має право на пам’ять, на вдячність нащадків.
Так і бачиш той бій у багнюці, що нагадує нам, нащадкам, пісні воєнних років, і фільми:
И в глуши, и в бою безвестном
В сосняке, в кустах сырых,
Смертью праведной и честной
Пали многие из них.
Пусть тот бой не упомянут
В списке славы золотой,
День придет – еще повстанут
Люди в памяти живой…
Мабуть, головною нагородою, единою відстрочкою, яку солдат навіть у смерті намагається випросити, є бажання хоч одним оком подивитися на салют Перемоги, погуляти в той день серед живих, постукати в одне-єдине віконце. Солдат дивиться в очі правді, не втішає себе думкою, що з Перемогою на фронті всі страждання закінчаться. Він знає, що
Догола земля раздета
И разграблена, учти
Все в забросе.
Він кидає виклик руїні, смерті:
Я работник,
Я б дома в дело вник
– Дом разрушен…
– Я и плотник…
– Печки нету
– И печник…
Я от скуки – на все руки,
Буду жив – мое со мной.
Може, саме завдяки цьому життєдайному оптимізмові “Тьоркіна” любили під час війни і з задоволенням читають зараз!
Герой сам знає свою силу і тому почуває обов’язок всюди бути у перших лавах. Саме тому, під час атаки, як падає командир,
Увидел, понял Теркин, Что вести его черед:
– Взвод! За Родину! Вперед!..
Тому Василь і не ображається, коли зустрічає свого двійника:
– Приятно,
Что такой же рядом с ним.
Це правильно, що оживають літературні герої, стають до лав захисників Вітчизни, що герої війни навічно втілюються у граніт, у бронзу, у чеканні рядки поем.
Вони живуть поруч, виховуючи у нас найкращі почуття, і найголовніше з них – любов до Батьківщини, змога вистояти в лиху годину. Вони захищають нас від зневіри у свої сили, у товаришів. Добре, що є на світі
То серьезный, то потешный,
Русский чудо-человек.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)