Зів’яле листя у серці і пам’яті І. Франка
Поезія посідає провідне місце в багатогранній творчості великого Каменяра, що стала найбільшим досягненням українського поетичного слова після Шевченкового “Кобзаря”, значна її частина належить до кращих надбань світової поезії. Але яскравою зіркою у поетичному доробку поета сяє його незвичайна поетична збірка “Зів’яле листя”, видана 1896 року. Вона об’єднала поезії переважно з сумними, журливими мотивами, написані протягом найважчого періоду життя поета.
Жорстоке переслідування
Цих невимовно тяжких страждань неможливо було викреслити із пам’яті, вирвати із серця.
Збірку “Зів’яле листя” митець назвав “ліричною драмою”. Це дійсно драма. Це сумна розповідь про невимовні страждання
Моя бо й народна неволя –
То мати тих скорбних пісень, –
Писав І. Франко.
Символічна і назва збірки. “Зів’яле листя” – це художній образ втрачених надій, задавленого в душі великого почуття.
Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтілені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
Збірка має три “жмутки”, де розкривається глибока душевна трагедія ліричного героя, викликана важкими обставинами громадського та особистого життя.
Перший “жмуток” передає трагедію нерозділеного кохання, його беззахисність та вразливість. (“Так, ти одна моя правдивая любов”, “За що, красавице, я так тебе люблю”.) Ліричний герой не хоче згодитись з тим, що кохана йому відмовляє. Він то звинувачує в усьому обставини (“Раз зійшлися ми случайно… “), то прагне здаватися збайдужілим (“Я не надіюсь нічого… “), то вмовляє кохану зглянутися на його страждання (“Не минай з погордою… “, “Я не кляв тебе, о зоре”).
Другий “жмуток” ліричної драми написаний переважно у народно-пісенній манері, тому багато віршів з другого “жмутка” стали улюбленими піснями та романсами (“Ой ти, дівчино, з горіха зерня… “, “Червона калина, чого в лузі гнешся?”, “Чого являєшся мені у сні?” та інші). Митець намагається знайти в природі співзвучність своїм стражданням, розраду від них.
Провідним мотивом поезій третього “жмутка” є пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням.
“Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою почуттів і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу, чи поетові боротьби, чи поетові-лірнкові, співцеві кохання і настроїв”, – писав М. Коцюбинський.
І з ним важко не погодитись. У своїй збірці “Зів’яле листя” Франко виступає як найтонший поет-лірик, співець високого кохання. Ліричний герой драми – людина з ніжною, вразливою душею, але разом із тим – сильним характером.
Ніщо не страшить його – ні труднощі життя й невдачі, ні наклепи й переслідування ворогів, ні зрада друзів, ні цісар з його тюрмами й жандармами.
Не боюсь я царів держимордів,
Хоч у них є солдати й гармати,
Не боюсь я людських пересудів
Що потраплять і душу порвати.
Із будь-яким горем ліричний герой готовий помірятися, але не може відмовитись від великого й сильного почуття любові, він не може вирвати з серця чарівний образ дівчини, котру покохав до самозречення. За причину своїх мук закоханий юнак вважає три недолі, що стали супутниками його життя: перша недоля – то “м’яке серце”, друга – “холопський рід”, третя – “горда душа”. Людська гордість не дозволяє герою просити милостині в коханні, тому всі свої болі й страждання він “у серці здавлює на дні”.
Особисті переживання ліричного героя, його чистоту, самозреченість поет підніс на незрівнянну височінь духовної краси.
Найніжніше, найінтимніше викладає він зворушливими словами. Нікого не можуть залишити байдужими ніжні рядки його поезії, особливо тих, хто любив і страждав.
Хто ж вона, та жінка, яка збудила в серці ліричного героя таку незвичайну любов, зранила його палке серце й наповнила всю його істоту нестерпними душевними муками? Читаючи цю збірку, розумієш: в “ліричній драмі” немає цільного жіночого характеру. Героїня збірки з’являється то загадковою незнайомкою, то легковажною красунею, а найчастіше вродливою, наче перенесеною з народних пісень дівчиною.
Чарівний образ дівчини, що є джерелом і радості, і муки ліричного героя, змальовує поет у вірші “Ой ти, дівчино, з горіха зерня… “. Вродою дівчина – “з горіха зерня”, а серцем – “колюче терня”. Уста її – тиха молитва, а слово – “гостре, як бритва”.
Темніші від ночі очі коханої, а сама вона “ясная зоря”. Це незвичайна врода дівчини бентежить душу закоханого юнака, а нерозділена любов важким тягарем лягає на серце.
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
І все ж таки кохання підтримує ліричного героя, надає йому натхнення, творчої наснаги і сили.
Я понесу тебе в душі на дні,
Облиту чаром свіжості й любові,
Твою красу я переллю в пісні,
Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,
Коралі уст у ритми голосні.
У народі кажуть: “Світ постав з любові”. Саме так. Кохання існує на землі здавна.
Розділене воно чи ні, але все одно робить людину чистішою, благороднішою, кращою, надихає на найвеличніші подвиги й звершення. І саме таке кохання оспівав І. Франко у найгеніальнішому зі своїх творінь – збірці “Зів’яле листя”, цих “хвилюючих писаних кров’ю серця рядках”.