СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль) (1783-1842)
Стендаль
Життєвий і творчий шлях
“І навіщо я потрапив до цієї чужої, холодної, варварської країни?” – гарячково думав інтендант армії Наполеоиа, щільніше застібаючи шинель й спостерігаючи крізь віконце карети безмежні засніжені простори, трупи замерзлих французів, згарища спалених військами Бонапарта російських міст і сіл. Французька армія тікала, а разом з усіма тікав інтендант Анрі Марі Бейль – майбутня гордість Франції, одна з найпомітніших постатей світової літератури.
Франція
Виграш Анрі Марі Бейлю таки дістався і навіть більший, аніж той, про який він мріяв: його читають нині й читатимуть, допоки житимуть шанувальники словесності.
Майбутній письменник народився на півдні Франції в м. Греноблі в 1783 р. в освіченій і заможній родині. Революція порушила звичний розпорядок життя, а смерть матері остаточно
Через багато років у мемуарах Стендаль розповість про образи дитинства так, начебто все це було вчора. Однак він любив свого діда: “Я був вихований дідом, Анрі Ганьйоном. Ця рідкісна людина у свій час здійснила паломництво до Ферне, аби побачити Вольтера, і була ним чудово прийнята…” Анрі Ганьйон шанував просвітників і ознайомив онука з творчістю Вольтера, Дідро й Гельвеція.
У Центральній школі Гренобля Анрі зацікавився математикою. Це дитяче захоплення не полишатиме його все життя і в поєднанні з літературним хистом допоможе стати одним із зачинателів класичного реалізму: “Застосувати прийоми математики до людського серця. Покласти цю ідею в основу творчого методу та мови пристрасті.
У цьому – усе мистецтво”. Пізніше, ніби продовжуючи цю думку, письменник додасть: “Мистецтво завжди залежить від науки, воно використовує методи, відкриті наукою”.
У Франції на початку XIX ст. важко було знайти молоду людину, яку б так чи інакше не захопили події Великої французької революції та карколомна кар’єра майже безрідного корсиканця, перед яким схилилася Європа. І хоча сам Анрі Бейль надмірним честолюбством не страждав, захоплення Наполеоном залишилося в нього на все життя. Аби пересвідчитися в цьому, досить просто перегорнути сторінки йоuо творів. Можливо, через це захоплення майбутній письменник вирішив після закінчення школи поступити до Політехнічного училища, яке готувало офіцерів-артилеристів і військових інженерів (Наполеон був артилеристом). Однак замість училища юнак за протекцією потрапив у міністерство військових справ. Чи були мрії Жульєна Сореля про військову службу мріями самого Анрі Бейля?
Про це ми ніколи не дізнаємося. Сімнадцятирічний сублейтенант драгунського полку не вмів їздити верхи, до цього часу жодного разу не тримав шаблю в руках. Перший військовий похід, про який він згодом дотепно розповість у “Житті Анрі Брюлара”, був позбавлений будь-якої військової романтики (воєнні дії в Італії вже завершилися) і сповнений нудьги гарнізонної служби в містечках Північної Італії.
Після відставки Бейль повернувся до Парижа. Він мріяв писати комедії, як Мольєр, поки ж займався філософією, літературою, брав уроки декламації, відвідував театральні вистави, складав плани комедій і трагедій. Батькові таке життя здавалося дивним, тож він не поспішав надсилати синові незначні кошти, які були його пенсіоном. Грошей не вистачало, і тоді юнак вирішив стати банкіром.
Щоб набути комерційного досвіду, він поїхав до Марселя і найнявся на службу до торговця. Щоправда, Бейль прибув у Марсель через акторку, у яку був закоханий і яка отримала котракт у цьому портовому місті. Кохання минуло, зникло й бажання стати банкіром.
Бейль знову повернувся в армію. Цього разу він потрапив до інтендантських військ. За вісім років служби разом з армією Наполеона Анрі Бейль об’їздив майже всю Європу й зробив непогану кар’єру, окрім того, бачив пожежу Москви, ледве
Встиг переправитися через річку Березину, а після відречення Наполеона вийшов у відставку.
Ще під час наполеонівських походів Бейль захопився Італією, тому після відставки переїхав до Мілана. Свій творчий шлях він розпочав як мистецтвознавець: писав про Моцарта й Гайдна, визначні італійські міста й історію італійського живопису. В Італії письменник познайомився з іноземцем, який співчутливо ставився до ідей об’єднання та звільнення Італії, – англійським поетом-романтиком Дж.
Байроном. Стендаль також спілкувався з міланськими карбонаріями, через що був вимушений покинути Італію та повернутися до Парижа.
Там Стендаль одразу поринув у тогочасні мистецькі дискусії. Проте пенсії на життя не вистачало, літературні заробітки були мізерними… На щастя, один видавець запропонував йому написати путівник по Риму, що мало допомогти подолати матеріальну скруту. Письменник погодився. Так виникли “Прогулянки Римом”.
Ця книжка цікава яскравими оповідями про римські старожитності, мистецтво, звичаї та побут. У цей час у Стендаля почав визрівати задум найважливішого його твору – роману “Червоне і чорне”.
Навесні 1828 р. письменник, повертаючись з Італії, заїхав до сестри в Гренобль. Там він почув історію про Антуана Берте, який стріляв у церкві у свою коханку, яка була матір’ю його колишніх учнів. Через кілька місяців після Липневої революції 1830 р. роман “Червоне і чорне” вийшов друком.
Здається, це помітили лише Гете, Бальзак і Пушкін, бо літературна критика мовчала.
Під час революції письменник був призначений консулом у Трієст. Однак австрійський уряд категорично відмовився прийняти дипломата, який мав зв’язки з карбонаріями й не приховував своїх думок щодо політичної ситуації в Італії. Тоді його перевели в містечко Чівітавекк’я поблизу Рима. Служба для письменника була засобом для існування: він з радістю отримував відпустки й без ентузіазму повертався до місця роботи. Стендаль починав писати багато творів, але завершив усього декілька, зокрема роман “Пармський монастир”.
В Італії йому бракувало Парижа з його напруженим інтелектуальним життям, а в Парижі – Італії.
Захищаючи романтизм, називаючи себе романтиком, Стендаль у творчості дотримувався принципів нової, реалістичної літератури: “Я намагаюся розповідати: по-перше – правдиво, по-друге – ясно про те, що відбувається в серці людини”. Ще в 1805 р. він саркастично порадив своїй сестрі: “Обов’язково займися вивченням людей; простеж, ціною яких зусиль ці люди стали такими дурнями, якими вони є, якою мірою їм у цьому шляхетному прагненні сприяли обставини й що для цього вони зробили самі”.
Невідомо, чи усвідомлював тоді це сам Стендаль, але ця фраза, фактично, містить квінтесенцію того, що згодом стало мистецьким символом доби й дістало назву “реалізм”.
Тим часом життя добігало кінця… Однак письменник не хотів здаватися ані хворобі, ані часові. Його вмінню жити, зберігаючи за будь-яких обставин бадьорість духу й життєрадісність, які він називав “бейлізмом”, міг позаздрити будь-хто.
Елегантний костюм, франтівський стек, підфарбовані бакенбарди, задум нового роману…
Стендаль помер після другого апоплексичного удару 23 березня 1842 р. На його надгробку написано: “Бейль. Міланець. Жив.
Писав. Кохав”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)