Роман У. Самчука “Марія” – один з найдостовірніших та найдовершеніших творів про трагічну долю України в роки Першої світової війни та революції, насильницьку колективізацію й голодомор. Як писав сам письменник: “Хочу бути літописцем українського народу в добу, яку сам бачу, чую, переживаю”. У повісті, як у давніх літописах, невтомний письменник-літописець показав справжнє, страхітливе обличчя комунізму, змалював жахливі картини лютого голодомору, що принесла на українську землю радянська влада, з одного боку, а з іншого –
В основі твору лежать реальні події. Прототипом головної героїні стала красуня Мотря, весела, працьовита, привітна дівчина, прототипом Гната – рідний дядько письменника. Прототипом Мартина Заруби стала також реальна людина. Дійсним є факт отримання від нього Мотрею (Марією) посагу і одруження її з Гнатом, розлучення, життя з Корнієм. Не було в Мотрі дорослих дітей, вони, як і в Марії, повмирали маленькими.
Але це, так би мовити, зовнішні деталі, які служать
Голод – це не тільки смерть, це також і духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій.
Пекло, створене в Україні на початку 30-х pp. XX ст., не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Голодомор, тобто зумисне насильницьке знищення людей голодом у державі, яка знаходилася у центрі Європи і називала себе найдемократичнішою, – факт справді страшний.
Повсякчас загарбники винищували непокірних силою зброї, і, хоча іноді й це сягало не менш страхітливих масштабів, усе ж убивці не прикривалися маскою доброчинності.
Люди вимирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, згодом діти і останніми – жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму.
Найстрашнішим боком голоду була смерть мільйонів дітей. Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть – міське населення само потерпало від нестачі їжі, та й боялося надавати допомогу “куркулям”, “контрреволюціонерам” і “саботажникам”. Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською територією; вимираючим українським селянам не дозволялося переходити або переїжджати в Росію, де голод не був таким гострим.
На кордоні з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Так само розстрілювали селян, які намагалися врятуватися втечею через польський або румунський кордон. Радянське керівництво довгий час не вживало заходів, щоб полегшити долю мільйонів голодуючих.
Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян.
В окремих випадках люди, яких ще не зовсім покинули сили, наважувалися на штурми зерносховищ. Тих, хто намагався штурмувати зерносховища, розстрілювали, щасливіших після арешту відправляли в ув’язнення.
Марія не зазнала всіх тих випробувань, які випали на долю нашого народу але й ті, що вона витримала, були аж ніяк не під силу ніжній, тендітній жінці. її образ набуває символічного значення. Критики справедливо ототожнюють постать Марії з образом України, де працелюбний народ був кинутий у безодню голодної смерті на родючій благословенній землі.
У цьому ж аспекті прочитується і посвята до роману: “Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933 “. Звертає на себе увагу і перше речення роману: “Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів”: вона прожила 72 роки, померши у 1933-му. Отже, народилася в 1861-му – у рік селянських надій, викликаних аграрною реформою, у тому числі скасуванням кріпацтва, надій, що завершились голодомором… Письменник вдається до такої конкретики, бо йдеться про щось більше, аніж просто “типовий образ”. Життя Марії охоплює проміжок української історії довжиною в цілу епоху, окреслену на “вході” й на “виході” датами-віхами: 1861-1933 pp.
Це одразу розширює жанрові рамки повісті й перетворює її у роман.
Однак не просто роман, а роман-епопею, адже у цьому творі зображено значний відтинок української історії. Та й за змістовою насиченістю і глибиною поставленої проблематики “Марія” – роман епічний. Оповідь розгортається в двох планах: з одного боку – у плані чисто людському, особистому, психологічному Самчук зобразив людей з усіма властивими їм високими і низькими інстинктами, сильними і слабкими рисами характеру, добрими і поганими вчинками.
З другого – у плані соціальних, суспільних стосунків і подій, у колі яких людина проводить своє особисте життя.
На долю героїні повісті Уласа Самчука випала доля звичайна, буденна і складна. Народилася Марія для добра, мабуть, з цією метою на цей світ приходять усі малюки: “У неї личко… рожевеньке, з білим мачком на крихітному носику. … У неї будуть оченята. Так.
Будуть оченята, і вони бачитимуть. У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розів’ється, розцвіте й пізнає добро і зло “. Будь-яка дитина народжується для добра, але пізнає в цьому житті добро, і зло.
Тільки від людини залежить її доля, тільки від людини залежить, на бік якої сили вона стане наприкінці життя – добра чи зла.
Найбільше добро для Марії – праця. Автор милується Марією, яка любить будь-яку роботу.
Працює вона швидко: “Та що Марії праця? Жне, в’яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить. Виграють очі чорнезні, очі бездонні… Гляне – опалить. А щоки повні, округлі, з ямочками.
Кучері чорним полум’ям горять. Картина – невгомонна, співоча картина”. Праця дарує радість ще й тому, що трудиться Марія на своїй землі, яку безмежно любить. Марія зосталася сиротою, у Дев’ять років подалась у найми, і, мабуть, нічого доброго в житті на неї не чекало, але добрий господар Мартин Заруба, оцінивши старанність Марії, її вміння терпінням і працею “добиватись своїх прав”, забезпечив сирітське дитинство-отроцтво-юність, а коли виходила заміж – , наділив щедрим посагом…
Але із нелюбимим Гнатом життя не склалося. Марія не змогла його покохати, та й сама природа не дозволяє Марії змиритися зі своїм статусом. Ледь народившись, одне по одному мруть діти, нажиті від Гната.
Хиріє господарство, і Гнат врешті-решт розуміє, що мусить дати розлучення, що не він – той, з ким повинна бути Марія.
Від коханого діти народжуються, навіть незважаючи на те, що здоров’я підірвано непомірною працею, а Корній дозволяє собі ображати жінку і навіть наказує позбутися дитини ще в утробі. Але Марія працює, виховує дітей. Росте господарство.
Поступово змінюється і сам Корній, і його ставлення до дружини: “все більше пізнається смак і… радість праці, він стає людиною”.
Від цієї пори “Книга про народження Марії” переходить у “Книгу її днів”. Ось як довго вона народжувалась, щоб отримати право й змогу народжувати самій. Ось чому берегли її вищі сили, добрі люди й вона сама.
Марію було вбережено, аби вона стала Берегинею – тією, яка, пізнавши на собі Закон цієї землі, утверджує в ньому інших.
Третя книга “Про хліб” насправді розповідає про смерть хліба і тих, хто його вирощує. “Буде зле, буде щось небувале, буде те, чого не можна пережити”. І помруть вони всі. І помре їхня Берегиня. Ще задовго до голодного 1933-го Марія казала: “Найстрашніша смерть – це смерть від голоду. Не дай, Бог, навіть ворогові помирати такою смертю”.
Не виникає навіть бажання зупинятися на тих моментах, у яких описуються голодні муки приречених на смерть селян. Ці сторінки у
Романі гіркі, страхітливі: “Не дай, Бог, навіть ворогові помирати такою смертю”. Проте дуже слушно, на мою думку, автор вказує причини трагедії: це не тільки безсоромність влади, але й байдужість самого народу. Український селянин за своєю природою, внаслідок десятиліть неволі, бездержавності, неосвіченості, був аполітичним. Влада йому була потрібна лише для забезпечення можливості працювати на землі.
Українці не квапилися ставати народом, не задумувалися, що ж таке національна свідомість, для чого вона, чому не можна без неї.
Недаремно наприкінці роману кривий, висушений дідок Гнат звертається до мертвих, ненароджених та нащадків: “Затямте, ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлюванні голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю.
Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день Страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..”
Останні рядки роману – це останні хвилини життя Марії, але “надворі цвітуть сади, південь дихає пареним у цвіту вітром, і жаріє над суходолами й морями повний, тяжкий місяць”. Життя не зупинилося, життя продовжується. Марію навіть в останню мить життя дивує й захоплює життєдайна українська земля. Жінка помирає, але вона витримала удар долі.
Життя Марії, таке звичайне і таке надзвичайно складне, – приклад для всіх прийдешніх поколінь, “тісне віконце у безконечність”. Добро завжди переможе зло, треба тільки свято вірити в це.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)