Іван Сенченко
(12 лютого 1901 – 9 листопада 1975)
Поруч із Юрієм Яновським найміцніший (хоч і протилежний йому стилем) белетрист молодшої, другої по революції, генерації, яка родилась уже в 20 столітті і виявила себе тільки в другій половині 1920-х років. Закоханий (хоч анітрохи не засліплений своєю любов’ю) спостерігач сучасного йому життя і людини, Сенченко створив собі власне стильове обличчя, поєднуючи зрілий реалізм із романтизмом, ліричний струмінь із сатирою і гумором.
Іван Сенченко родився 1901 року в селі Натальївка (Шахівка) біля
Хвильовий перший оцінив як слід талант Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в очолюваних ним журналах “ВАПЛІТЕ” (1927), “Літературний ярмарок”
У своїх кращих творах (“Історія однієї кар’єри” та інші оповідання, Харків, ДВУ, 1926, с. 78; “Подорож до Червонограда” – журнал “ВАПЛІТЕ”, 1927, ч. 5, с. 78 – 117; “Червоноградські портрети” – “Літературний ярмарок”, лютий 1929, кн. З, с. 94 – 152; “Дубові гряди”, 1928) Сенченко увів у літературу свій Червоноград, немов Гоголь – Миргород. Про Червоноградщину, – пише жартома Сенченко, – “при всій найбільшій охоті тяжко щось сказати, крім: я люблю тебе безотвітною любов’ю”. Ця конкретна “омісцевлена” любов та майстерство письменника створили образи фізично сильних (мов у Рубенса) і характерних людей – бідних і заможних селян, вантажників і мельників, торгівців, робітників і всяких людей сільської і міської провінції, що після скасування політики військового комунізму в умовах непівської відносної господарчої свободи опинилися в ролі творців своєрідного соціяльно-економічного ренесансу України.
Сенченкова Червоноградщина, на плодючих рівнинах якої перехрестились залізниці Харків – Херсон, Полтава – Донбас, – дає в його творах свіжий посмак того дужого господарчо-творчого розгону, який могла б дати Україна в умовах хоч трохи тривалішої і бодай часткової свободи від помпи колоніялізму і склерози бюрократизму. Деякі з червоноградських портретів Сенченка нагадують своєю підприємчивістю людей американського заходу, а при тому всьому лишаються вони гоголівсько-українською людиною в творах Сенченка, яким не бракує ні речевости й соковитости реалізму, ані романтичного ліризму, приперченого найтеплішим гумором чи гострим сарказмом. Пізніше нахил до гумору проявився в Сенченка також у його історичній повісті “Чорна брама”, що дечим нагадує “Коля Бруньйон” Ромен Ролляна.
Оповідання Сенченка 1923 – 1925 років у час його початкування в спілці селянських письменників “Плуг” (Оповідання, Харків, ДВУ, 1925, с. 184) були неприкметні. Перехід Сенченка з масового “Плугу” до елітарної Вапліте (1925) супроводився його швидким ростом як белетриста й есеїста, а вслід за тим і нападками на нього партійної критики, на які Сенченко умів відповідати літературно-публіцистичним контрударом.
Особливий гнів упав на Сенченка після появи його славетної сатири “Із записок” (жур. “ВАПЛІТЕ”, 1927, ч. 1, стор. 3 – 11; також окреме видання в бібліотеці Вапліте), яку він назвав в одному місці також “Холуєві записки”. Червоно-малоруська критика поспішила розшифрувати образ Великого Холуя як “пролетарську літературу” і саму КП(б)У – підвладні верховному Пієві (“Пій – все суще над нами”).
Насправді Сенченків образ Холуя – вичерпно всеосяжний для всіх тих покірних і жорстоких слуг усякого деспотизму й диктатури, що живуть за принципами, які формулює в своїх записках Холуй: слухняність, покора, мовчання, пресмикання, а також: боятись сильнішого – безжально бити слабшого, підставляти обличчя під плювки, бути (охоче) ослом, не хвилюватись, не думати, триматись єдиномислія, дивитись у очі Пієві (“його очі – ваші очі”), дивитись у рот Пієві (“його слова – ваші слова”), зневажати і бити (маючи “за спиною всемогущого Пія”) всіх нащадків Прометея, в тому числі й рідного батька…
Нещадний гарапник Сенченкового “Холуя” врізав по обличчі українське і всесоюзне холуйство саме в час, коли воно ставало основою соціяльно-політичної системи СРСР і коли ще не всі знали, що в Москві вже народився новий всемогучий Пій – Сталін. Враження від цього твору, що підноситься до рівня сатиричних шедеврів Салтикова-Щедріна і світової сатири, було велике. Цікаво, що київська “Літературна газета”, яка в чч. 7 і 12 за 1927 рік просто впала була в гістерику і називала “Холуєві записки” безприкладним наклепом на “пролетарську” літературу і членів КП(б)У, через тридцять років вмістила в своєму числі за 4 липня 1958 без жадного жарту (бо ж до 40-річного ювілею КП(б)У!) ліричний вірш львівського молодого поета Дмитра Павличка “Партія – очі мої”, в якому просто повторені формули “Холуєвих записок”:
Партія – очі мої!
Партія – мова моя!
. . . . . . . . . . . . .
Йде Україна – зоря моя.
Партія – серце її!
Ум її – партія!
Така просто головокрутна метаморфоза образу, наскрізь сатиричного своєю суттю, природою, формою, функцією, на образ ліричний – сталася наслідком тридцяти років “культу особи”. Та парадокс у тому, що Павличко родив цей гімн холуя вже після “ліквідації культу особи”, коли, властиво, Сенченкові мусіли б дати премію за “Холуєві записки”. Замість того до старої кривди Сенченка, побитого колись за свій оригінальний твір, добавилась ще й друга – плагіят!
Його обікрали, та ще й таким способом! А його самого змусили писати в стилі “соціялістичного реалізму” твори, в яких він такий само сірий і скучний, як і всі інші 500 українських радянських письменників, серед яких під сірим покривалом соцреалізму вже не відрізниш таланту від бездарности.
Юрій ЛАВРІНЕНКО
Українське слово. – Т. 2. – К., 1994.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)