(СУМНІ ЕЛЕГІЇ, Книга IV, елегія X)
Любощів ніжний співець, як свій шлях життьовим перейшов я, –
Друже-нащадку, тобі повість розкаже моя.
Мила вітчизна моя – Сульмон, на джерела багатий;
Дев’ятдесят туди миль треба від Рима пройти.
Там я на світ народивсь, а щоб добре ти рік той затямив,
Знай, що однакова смерть консулів стріла тоді1.
З діда і прадіда рід наш поважний із вершників римських, –
Не випадковість, не гріш в люди виводили нас.
Парость не перша в сім’ї, – коли я на світ появився,
Був уже брат
Але зірниця одна привітала народження наші,
День святкувався один, тільки на два пиріжки.
Був то один із п’яти, зброєносній Мінерві відданих2
Днів, коли перші бої в цирку кривавлять пісок.
В ранніх зелених літах нас виховують пильно й дбайливо:
В Рим до найкращих знавців батько обох нас послав.
Брат мій від літ молодих вінець красномовства вподобав,
Форума сварки гучні вабили серце його.
Серцю ж моєму з дитинства подобались святощі неба,
Муза до тихих пісень кликала душу мою.
Часто мій батько мовляв: “Не за хлібне ти діло берешся,
1 Консул
2 Поет народився 20 березня, на другий день п’ятиденного свята богині мудрості Мінерви.
Славний іомер, але и він так і помер нуждарем”.
Батькове слово узяв до душі я і, Муз призабувши,
Спробував прозу писать, кинув я метри дзвінкі, –
Тільки ж писання моє самохіть окрилялося ритмом,
Що б не почав я писать, вірші складались самі.
Роки тим часом минали – нечутною перше ходою,
Вільної тоги настав день для обох юнаків,
Туніки наші прикрасив широкий рубець пурпуровий1.
Нахили серця, проте, не відмінилися в нас.
Брат мій подвоїти встиг у житті своїм десять лиш років, –
Вмер, і я мав почуття, ніби себе я втеряв.
Потім посаду прийняв я, зеленим літам відповідну,
Членом колегії трьох2 деякий час я пробув.
Курія далі чекала; та звузив я рубчик червоний3,
Не до снаги бо мені був той почесний тягар:
Тіло незвичне було, та й душа не лежала до праці,
А честолюбство мені завжди огидне було;
Сестри до того ж аонські4 шептали про творче дозвілля,
Що уявлялось і так даром найкращим мені.
Як шанував, як любив я прославлених Римом поетів5!
В кожнім улюбленці муз бога я серцем вчував.
Слухав я Макра старого читання – про “Птахів” поему
Та про отрутних гадюк, та про цілюще зело.
Часто Проперцій мені довіряв свою сповідь вогненну:
Щира й правдива приязнь нас сполучала обох.
Басе, славнозвісний сатирою, славний гекзаметром Понтік –
Спільники любі були тих товариських зібрань,
І незрівнянний Горацій втішав нас багатством мелодій,
Пісні химерно-тонкій рідну навчивши струну.
Тільки на образ Вергілія знав я, і смерть передчасна
Вирвала раптом з життя приязнь, Тібулле, твою.
Галле, він твій спадкоємець, його спадкоємець – Проперцій,
Я в тому колі з’явивсь вже як четвертий співець.
Як я старіших колись, так мене привітали молодші;
Хутко Талія моя1 стала відомою всім.
1 Тогу мали право носити лише повнолітні громадяни Риму. Широкий “рубець” (пурпурова облямівка тоги) означав, що юнаки мають право виступати кандидатами на державні посади.
2 Одним з трьох посадовців низького рангу, які займалися наглядом за тюрмами.
3 Засідання римського сенату відбувалися у споруді під назвою курія Юлія (на честь Гая Юлія Цезаря). “Звузив рубчик червоний” – тобто відмовився від державної служби.
4 Сестри аонські (або ж Аоніди) – музи мистецтв.
5 Із перелічених Овідієм творів, якими він захоплюється, збереглися до наших днів лише твори Горація, Вергілія, Проперція, Тібулла.
А виступав я з читаннями перед громадою в Римі, –
Ледве чи й раз поголить бороду вправився я.
Хист мій співецький збудила прославлена в місті Корінна,
Так неправдивим ім’ям владарку звав я свою.
Досить тоді написав я, та все, що вважав негодящим,
Сам я – суворий співець – кидав в огонь без жалю…
Правда, тоді як я йшов на вигнання, багато спалив я
Навіть достойних пісень, в гніві на Музу свою.
Серце було в мене чуле, покірне Еротові серце;
Часто з найменших причин поломеніло воно.
Але хоч був я такий, хоч займавсь од найменшої іскри,
Та на іменні моїм плям і чуток не було.
Мало не хлопцем мене одружили; немила та жінка
Дуже недовго жила шлюбним зо мною життям.
Друга її заступила; не смію догани їй скласти,
Але недовго й вона ложе ділила моє.
Третя й остання діждала зо мною поважного віку,
Та й на заслання мене випало їй виряджать.
Мав і дочку я єдину, і внуків од неї діждався,
Двох вона мала дітей, але і шлюб не один.
От уже шлях свій промірявши, батько помер мій спокійно,
Дев’ять десятків прожив він на своєму віку.
Гірко я плакав за ним, так оплакував сина свого він.
Матері скоро своїй шану останню я склав.
Щастя їм випало, що мого горя вони не діждали,
Що мого вислання день їх в домовині застав.
Щастя й моє, що недоля мене не при них перестріла.
Не довелося старим гірко за мною тужить.
Та як від мертвих не тільки ім’я на землі зостається,
І від високих кострів тінь одлітає легка,
І як про горе моє прилине до вас поголоска,
І понад Стіксом мутним будуть судити мене, –
Знайте, кохані, тоді, що причина мойого вигнання –
Вчинок незважений мій, а не злочинство яке.
Мертвим належне віддав я; для тебе, читачу сердечний,
Знову продовжую я повість скорботну свою.
Роки найкращі минули; прийшла сивина незабаром,
В кучері чорні мої позапліталася скрізь,
І переможний їздець на моєму віку олімпійський
1 Та́лія – муза комедії.
Десять вже взяв нагород і заквітчався вінком1, –
Як несподіваний Цезаря гнів мене вислав у Томи,
Де чорноморський бурун в західні б’є береги.
Кари моєї причина і так аж занадто відома,
Але про власну біду свідчить не вільно мені.
Зрада супутників, прикрості слуг – що я згадувать маю?
Лихо те тяжче було, аніж вигнання само.
Тільки ж дух мій не стих, не скорився лихій я негоді,
Скупчив всі сили свої – перетерпіти біду.
Бід же на мене звалилося стільки на суші й на морі,
Скільки зірок золотих в небі високім горить.
Давнє дозвілля, солодке життя довелося забути
І в непривичній руці зброю належну піднять.
Берег сарматський, суміжний із племенем гетів стрілецьким,
Зрештою нас привітав після набридлих блукань.
Зброя дзвенить тут довкола, та я, щоб недолю забути,
Насамотині свою пісню складаю сумну.
І хоч нікого нема, хто б її привітав благодушно,
Але скорочує день, час забирає вона.
Дяка, о Музо, тобі, що живу я, страждання я зношу.
І що це трудне життя не підломило мене.
Ти-бо потіху даєш, ти приходиш до мене, як ліки,
І заспокоюєш ти серце турботне моє.
Вождь і супутник єси: пориваєш мене від Дунаю,
На Геліконі мені місце почесне даєш;
Ти – це не часто буває – мені за життя ще з’єднала
Славу й потужне ім’я, шану посмертну співців.
Заздрість, що все сьогочасне принижує завжди і ганить,
В пащі неситій моїх не поглинула пісень.
І хоча наша доба породила великих поетів,
Але прихильні були людські й до мене уста.
І хоч на думку мою є багацько співців поважніших,
Поруч із ними й мене ставить ласкавий читач.
Передчування ж співецьке говорить мені – та чи правда? –
Що і по смерті не весь буду я, земле, твоїм.
Чи то мій хист, чи то ласка твоя оцю славу з’єднали, –
Дякую красно тобі, любий читальнику мій.
1 Тобто за життя Овідія, якому на момент написання елегії було вже за 50 років, десять разів відбулися Олімпійські ігри і десять разів були нагороджені їхні переможці. Овідій помилився – Олімпійські ігри відбувалися (і відбуваються) раз на 4, а не раз на 5 років.
Готуємося до роботи з твором
1. Що вам відомо про життя Овідія? У чому полягало його розуміння ролі поета в суспільному житті?
2. Розкажіть про особливості ранньої та зрілої творчості римського поета.
3. Чим пояснюється вплив на творчість Овідія грецької літератури та міфології?
4. Коротко схарактеризуйте поему Овідія “Метаморфози”. У чому особливість поеми Овідія порівняно з поемами його попередників Гомера та Вергілія?
Працюємо над текстом твору
5. Які почуття зображені у вивченій елегії X Овідія?
6. Що у вигнанця з теплої Італії, столичного мешканця, звичного до розкошів, викликає подив і розпач?
7. Які небезпеки поет згадує у своєму вірші?
8. Описуючи чужі краї, Овідій подумки протиставляє їх своїй батьківщині. Спробуйте розповісти про його життя в Римі.
9. Які міфологічні образи присутні у творі?
10. Знайдіть у творі риторичний вигук і риторичне запитання. Поясніть їхній художній зміст.
Узагальнюємо і підсумовуємо
11. Розкажіть про історію написання “Сумних елегій”.
12. У чому автобіографічність “Сумних елегій” Овідія?
Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше
13. Згадайте особливості давньогрецької елегії.
14. Назвіть найяскравіших авторів давньогрецьких елегій.
15. На конкретних прикладах поясніть, що є спільного і відмінного між елегіями греків і римлян.
Літературний коментар Українські перекладачі
Початок української перекладацької традиції сягає X століття, часів Ярослава Мудрого. Тоді князь зібрав у Києві в Софійському соборі фахівців для перекладу релігійних текстів на старослов’янську мову. У наступні століття перекладалися також давні наукові та літературні твори.
На сучасних перекладачах лежить особлива місія – вони збагачують і світову, і національну літературу. Професія перекладача поєднує у собі кропітку працю, творчість, глибокі знання з найрізноманітніших сфер людської діяльності та досконале володіння мовами оригіналу. Перекладачі творів давньої літератури мають знати не тільки сучасні, а й давні мови, якими зараз ніхто не розмовляє. Ми знайомимося з найкращими взірцями мистецтва слова давнього світу через видатних фахівців.
Серед них Борис Тен, Григорій Кочур, отець Іван Хоменко, Микола Зеров, Андрій Содомора та інші.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)